Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Тобто ти пропонуєш викупити сина? Такою я тебе не знав...

– Кірюшо, й не дізнаєшся ніколи! Я для тебе тепленька ковдра, аби зігрівати в холоди. Але в навколишньому світі я продаю квадратні метри, торгуюся за поверхи й ділянки, доводжу людей до сказу та до сліз. І цього монстра в мені «створила» безжальна та розпусна жінка, котра потім хотіла вбити. Чому ж не знав?

– Моя маленька і кохана квітко! Ти дійсно дуже сильна і я з тобою сильний і щасливий. Ми будемо шукати вихід. Але наразі треба поспати, бо скоро ранок. Йди вмощуйся, як ти це любиш і забудемо на декілька годин усі життєві негаразди. Солодких тобі снів! – Кирило оповив мене обіймами і захищав від цілого страшного світу.

Розділ 20. Диво

Буває, що зненацька на голову впаде якась біда, але буває й навпаки. Сьогодні я приїхала на виклик в елітний приміський район. На цій землі змішалося все докупи. Заможні та сильні тягнули під себе хто що увірве. Висотки звісно вважалися міськими, а вілли багатіїв – таке собі царське село.

Замовлення зробила жінка. Я думала, що вона господиня, але красуня виявилася лише управителькою маєтку одного вельможі. Сказала, що він тут нічого не продає, а тільки хоче придбати заміську ділянку, де будуватиме медичний центр.

– Та без питань. Ділянку я знайду, тільки окресліть параметри. А ще, будь ласка, покажіть якийсь документ. Без підтвердження особи я не працюю, – стандартно попрохала помічницю замовника.

– Ну, звісно, зараз принесу. Що Вам замовити: чай чи каву, щоб зігрітись? – привітно поцікавилася жінка й додала: – Погода просто вбиває... Потепліє та знову холод.

– Але ж надворі весна! – захоплено відповіла я дамі й чомусь подумала, що бідолашна не має пари. Адже коли Коханий обіймає мене, то завжди сяє сонечко! Потім сухіше відмовилась: – Ні, дякую я не замерзла. У мене з часом проблеми, тому прошу ближче до справи.

– О, так! Уже несу, – дійшло до жінки, що рієлторка не голодна.

Всі знають, що на роботі я граю не гірше, ніж акторка на сцені. Цьому мене добре навчила Софія й побачити, що у Ковтун в голові, неможливо. Але коли я глянула в паспорт клієнта, то мало не заспівала вголос!

З посвідчення особи на мене ґречно дивились очі заступника міністра медицини. Я менше за все цікавилась тією галуззю, але чиновник страшенно любив камеру й публічні заяви. Тому пригадати його було легко, а зустріти серед своїх клієнтів – майже неможливо. Та доля знову ворожить щось своє! Я байдуже закинула до планшета його побажання, але всередині просто тремтіла. Я ж розуміла, що кидатися до підлеглого персоналу зі своїми проханнями – це повна дурня.

– Спасибі, всі умови занотувала й години через дві я скину Вам слушні варіанти. А як пан Сайгак щось уподобає, телефонуйте. Я буду готова, – тихенько сховала я планшет до сумки, а дамочка аж сіла.

– Діано, Ви жартуєте? До нас тут вже ходили посередники. Але казали, що це доволі довга та складна справа. Прохали аванс на витрати, тільки пан Сайгак їх проганяв.

Я розсміялась, адже знала багато таких заробітчан. Вони як бачать заможного клієнта, то про справу відразу забувають, а в очах стирчить лише зелень з довгими нулями. Саме тому в них нічогісінько не входить.

– Перепрошую за сміх! Світлано, в будь-якій галузі існує купа недолугих працівників. Прошу Вас: близько не підпускайте тих, хто просить наперед кошти. Порожній номер! Я знайду те, що треба. Так Вашому господарю і передайте.

Я їхала до офісу та підганяла свою мишку, а вона радісно петляла поміж сараїв на колесах і корилася мені. Про це авто Кірюша вже зробив в моїй голові велику дірку. Не через марнославство, а заради безпеки, він прохав мене поміняти дитяче Лего на нормальний робочий автомобіль.

Ось бачите безстрашний рятувальник, що не боявся ні вогню, ні болю – за мене переживав як за малу дитину. Кохання робить нас усіх неймовірно вразливими. Така вже закономірність щастя! Та нормальна в мене крихітна машинка, що вже доставила господарку до «Новосела».

З якогось дива сьогодні в офісі аншлаг! Напхалася купа замовників, половина з яких прийшли на екскурсію й не більше. Та й наші бабоньки займаються несусвітньою дурницею. Надворі сонечко, тепло! Ну, поводили б потенційних клієнтів якимось непотребом, а потім подали на блюдечку цяцю... І все – угода на папері, а гроші в кишені. Так ні! Сидять в душному приміщенні, тицяють пальчиками на щось в каталозі, а замовник розмитим поглядом дивиться крізь малюнок та нічого не чує й не бачить.

Тільки це мій власний підхід до справи. Може саме тому я через тиждень підписую готельку, дачу чи трикімнатну. Байдуже! Все, що Бог дає. Не встигла я заглибитися в пошуки ділянки для медичного чиновника, як Жанка вже поруч.

– Діанко, дай якусь пораду! Замовлень – нуль! Чи віддай щось своє. У тебе ж в схованці справ навалом. Пам’ятаєш, це я тобі Кирила подарувала? – ляпнула вона і я відразу стала в захисну позу.

– Жанно, мені його Господь подарував, а ти лише зробила те, що Кірюша попрохав. Тому відвали й не заважай працювати! А порада – ось. Сорок сторінок щотижневика рієлтора. Там все, на вибір, – кинула я їй наш місцевий журнал.

– Та йди ти... Теж мені персона! Кажуть, Латушова колишня просто лікті кусає, що відпустила його, тобі на щастя. Бухає з сусідом-алкашем й за малим зовсім не дивиться, – помстилася вона мені «гарячою смолою» новин з Подола.

О, Господи, добре, що це чую я, а не Кіра! Хоча він напевно знає всі невиліковні хвороби своєї колишньої. Та мені точно нічого не скаже, бо оберігає від бентежливої інформації й бореться сам.

Я відкараскалась від пліткарки, знайшла все, що хотіла й перекинула на телефон Світлани. Нехай доповідає своєму пану, може з цього щось і вийде. Треба діяти, поки та ненормальна жінка зовсім не занапастила Кіриного хлопчика...