Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– О-о-о... Господи, як я його хочу! Кохаю тебе, мій грішнику, до безумства... – зізналася я й від кайфу, що розпирав мене зсередини, боялася втратити свідомість.

Одного разу, на початку наших блаженних стосунків, так і було. Мій сміливець тоді страшенно перелякався. А я від отриманої насолоди просто вирубилась. Та п’янка й могутня хвиля тривала кілька хвилин і додала ще більше блаженства. Але Кіра заборонив входити в транс і тепер уважно слідкував за моїми вибриками під час близькості.

Наразі я вже трохи наситилася ним та рухалася повільно, притримуючись за могутні плечі. А лагідний інструктор спокійно милувався звабливістю коханої жінки та всім серцем поглинав мої щирі ридання. Чесно кажучи, ми з розбурханою ніркою, вже кілька разів подарували своєму богатиреві гарячу вдячність і тепер я заповнювала себе до самого кінця жадібно й безжально.

Мій суджений довго не заважав «кататися», але й сам жадав хоч трішки побути в цьому галопі головним. В якусь мить Кирило легко підім’яв мене під себе та гучно й дико застогнав. Він почав рухатися стрімко і владно та насолоджувався покірною полонянкою, що вивергає казкові крики насолоди чи безпорадно хрипить і схлипує під ним.

...Але ж потрібно дати нашим тілам хоч трохи відпочинку! Та й доїсти теж було б непогано. Тільки що поробиш, коли життя прекрасне, а ми кохаємо одне одного так, наче кожна мить остання?

Ми лежали нерухомо - тихі й задоволені. Кіра обережно пестив пальцями мою руку, а його щасливий погляд поринав кудись в саму глибину моєї душі.

– Ти мене завжди будеш так кохати? – спитав він дурницю.

– Так! Серед усіх життів... Навіщо ти питаєш? Хіба ж не бачиш, що зачарував і я кохаю, як шалена. Але ти обіцяв мені новини, – згадала я початок ночі.

– Я пам’ятаю, та не зараз. Пішли, закінчимо вечерю. А потім ще скуштуємо десерт! – розгорівся мій вогняний рятувальник.

У нашому блаженному єднанні він відпочив душею й тілом та все одно не розумів: як розповісти мені свою гірку правду?

Ми закінчили вечерю бананами, помили посуд і себе, а потім обійнялися в ліжку та ще відчували смак «десерту» у всьому тілі.

– То ти ще хочеш почути мої таємниці? – уточнив Кирило.

– Так, мій хороший! Слухаю їх дуже уважно, – пригорталася я до коханих грудей і чекала на смішну робочу історію. Але почула:

– Це про сина. Він дуже хворий. І ніяке лікування йому не допоможе. Медики кажуть, що він переросте. Що є надія. Та я не вірю...

Я миттю відклала спогади про наш недавній солодкий політ та зіп’ялася на руку:

– Коханий, а що з ним? І чому лікування не допоможе? Не в нас, то за кордоном? Тебе ж дивись як підлатали! На світі повно гарних лікарів. А в мене на рахунку гниє купа грошей...

Наразі з мене поліз той характер, котрий не вміє спинятися ні перед чим. Якщо є шанс – його обов’язково потрібно врахувати й використати! А Кіра притис мене міцніше й відповів:

– Ти мене якось запитала: чому не прийшов раніше за Софію? Тепер і в мене в голові завжди крутиться одне запитання: чому не тобі я подарував синочка? Адже в нас він був би здоровенький та доглянутий, як ніхто інший. Ти найчарівніша юна жінка на землі: віддана, розумна й цілеспрямована.

– Кірюшо, я тебе кохаю! І твій маленький, нехай не мій, але ж твій. А значить ми зробимо для нього все, що завгодно. Знайдемо будь-які ліки. Тільки скажи: що треба лікувати? – горіли болем мої очі.

– У нього бронхіальна астма і це, як правило, невиліковне. Малий живе нормально, доки поруч є інгалятор. Якщо забув – він може задихнутись. А дурна баба ще й досі курить у квартирі. І вагітною курила. Власне, та болячка в їх родині спадкова. На Заході приховування подібних фактів вважається злочином. Але мені від того не легше. Ти прости, маленька, що зіпсував прекрасний вечір. Та сказати я давно хотів, адже ви двоє – все моє життя на землі.

Бідолашний батько поцілував мене в маківку та зібрався відпочивати, але ж мені треба вже було невідкладно діяти і я продовжила:

– Коханий, не можна зупинятись! Треба шукати вихід. Як шкода, що немає поруч Магди. Вона б підказала: що робити. Моя віщунка вміла знайти спосіб врятувати хворого. Завдяки їй, люди часто справлялися з бідою. Боже, ну чому найкращі завжди нещасні у житті? А може заберемо твого синочка до себе?

– Ні! Інга ні за що не віддасть. Він же її шлях до нескінченного байдикування та дармових грошей. Вона працювати не вміє і малий для неї, наче оберіг! А ти пропонуєш цю перевагу в неї відібрати, – прагматично розмірковував про ницість своєї колишньої мій добрий чоловік.

– Але ж вона його вбиває! Давай запропонуємо їй грошей. Багато, щоб вистачило на байдикування й далі. Нехай живе як хоче, тільки маленького нам віддасть, – сказала я й тепер Кирило здивувався: