Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Не знаю, що в мені побачив інструктор з виживання, але професія йому страшенно пасувала. На той момент він сам потребував допомоги, але вчепився допомагати мені. Якби Латуш з самого початку відкрив обставини свого життя, можливо я б його просто відшила. Та Кирило змовчав, а дар передбачення від Магди я не успадкувала. Так народилося наше Кохання!

А на Подолі маленькому синочку, поруч з татом, стало краще. Він ще трішки подихав через інгалятор та вже повернувся до своєї кімнати ганяти поїзди улюбленою залізницею. Кирило влігся поруч з сином і вдумливо спостерігав за рухами дитини. Наразі його ясні очі були наповнені глибоким сумом. Можливо бідолашний думав: як сповістити про хворобу малюка тій, котру він тепер кохає понад усе на світі?

– Я бачу, ти без нас шикуєш? – зайшла Інга до сина, звичайно з сигаретою в руках. – Пліткують, що ти знайшов собі дівку й живеш з нею на Оболоні, що вона заможна й красива. А ми тобі тепер, як зайцю стоп-сигнал!

– Вийди негайно! Що ти робиш? – прикрив собою сина Латуш, та хлопчик навіть оком не повів. Він з народження спостерігав батьківські сварки. Крім того, за його бідою ці репліки були несуттєвими.

– Кіря, я тебе прошу! До чого тут мій West? То як: натягнув свою шльондру вже по самі вуха? Мабуть, від щастя з глузду їде, що в неї такий кінь, – нахабно розсміялася колишня.

– Дитина поруч! Що ти ліпиш? Одна грязюка в голові. Кажи, що треба зробити? Поки тут, зроблю, – спокійно відповів Кирило.

– Кран в ванній протікає вже місяць. І лампочка в коридорі згоріла, – почала перелік побутових скарг Інга.

– Ну, з лампочкою самі розберетесь. А кран? Куди ти мій набір ключів запхала? Чи викинула дурепа? – підвівся невдоволено на ноги Кирило та був невпізнанним.

– Ой, Кіря, на балконі! Як поклав, так воно й лежить. Навіщо мені твоє залізяччя, ним манікюр не зробиш. Ха-ха! – продовжувала веселитись байдужа жінка.

Мабуть, якби я десь побачила Кирила з такими згаслими очима, то не впізнала б! Виходить, що життя під одним дахом приносить різний результат.

На вулиці було вже зовсім темно і я почала хвилюватись. Рієлторка, що боїться темряви виглядає якось дивно? Але моя професія тут ні до чого! Я вже зізнавалася, що стала на диво боязка і тому завжди хвилююся, коли пізно ввечері мого Коханого немає поруч. Тільки взялася за телефон, а він вже тут як тут, на порозі.

– Що сталося, Кірюшо? Де ти так довго ходиш? Я бентежуся, – прилипла я до його грудей з обіймами, а він зітхнув і попрохав:

– Зажди, маленька! Я піду помиюсь, а ти накривай на стіл. Голодний страшне та й ти ж не їла, – знав уже мої звички Латуш та виглядав наразі якось дивно.

Я накрутила пишних бутербродів, зварила каву й підсмажила яєшню. Салат з грибами у нас вчорашній. Ось Кіра вийшов вмитий і свіженький. Тепер його осяяний погляд ковзав по мені й так було набагато краще.

– Розповідай! Кого сьогодні рятував мій дорогий інструктор? – подала я йому каву, але дбайливий господар мало не розлив її на себе. – Кірюшо, ти чого? Я щось не те спитала?

– Ні, моя радість, ти тут ні до чого. Сідай спочатку поїмо, а потім я все розповім: де був і що робив? Здається, вже на часі, – утаємничено почав розмову мій найдорожчий.

Розділ 19. Десерт

Кирило дійсно зголоднів і поглядав на мене, як кіт, котрий піймав мишку та мріє швиденько її з’їсти. У нього був гарний апетит до їжі та й виглядав він уже набагато веселішим.

Сиділи ми як завжди, кожен на своєму місці, навпроти одне одного. Хрумали салатом, смакували шинкою, але в очах грало передчуття майбутнього десерту. Грішні думки перетиналися й клекотіли у всьому тілі та примушували важче дихати. Я вкотре спокусливо облизнула губи й Кирило не витримав:

– Пішли, дожуємо пізніше. Не можу більше. Дуже скучив і хочу бути там!

Він взяв мене за руку й повів до дивана. Всівся як зазвичай та примостив коханку на руках, личком до себе. Це виглядало наче він конячка, а я збираюся трохи покататись. Я жваво підігнула ніжки й розставила їх якомога ширше. Тепер я гостро відчувала його збуджену пульсуючу плоть, що випиралася через штани й просилася на волю...

Сьогодні мій Латуш мав дивний загарбницький настрій і цілував зовсім не цнотливо. Зголоднілий повелитель грубувато обмацував мої груди та зрідка впивався божевільним поглядом в очі. Не знаю, що це з ним, але Кіра завів мене так, що я була вже вся мокра й одержимо совалася на ньому. Його величезний кам’яний орган дарував мені передчуття медового блаженства. Вчепившись руками в спинку дивана, я солодко стогнала та раптом почула його глухий від бажань голос:

– Продовжимо кататись?

– Так, рятувальнику, допоможи! Я теж більше не можу... – відчайдушно прохала я й Латуш не примусив чекати. Він стрімко зірвав з мене мокрі трусики, а потім скинув штани і я побачила ту неймовірну, рум’яну «брилу насолоди» та була готова на все на світі, тільки б швидше відчути її глибоко в собі.

– Ти нестерпно прекрасна й хижа... – прошепотів мені на вухо коханий чоловік і обережно насадив на тепле створіння, що виросло для мого щастя поміж його ніг.