Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Щось кричав Іван, Руслан, Мар’яна, але від неймовірно шумного граду, нічого не було чути. Всі ховались хто куди міг. Вже не було страху перед дикими кабанами, рисю чи вовками. Діти були впевнені, що хижакам зараз теж добряче дісталось. Вони точно не будуть чекати слушного моменту для нападу. Треба було сховатись, чим всі й займались.

Град йшов не довго, але цього було достатньо для того, щоб табір засипало майже по щиколотку. Грім та блискавка зникли, хмари швидко розійшлись. Хлопці та дівчата почали радісно кричати та махати руками, вказуючи, що з ними все добре. Тільки Костя сидів та плакав, бо впав, коли біг до дерева. Так і залишився лежати на мокрому піску, закривши голову. Тепер він стояв мокрий, його трясло, він постійно чухав голову.

Іван та Руслан кинулись розчищати сніг від вогнища, кидати дрова та спробували повернути багаття. Ліс замовк, виття чи хрюкання не поверталось. В цілому, діти відчували, що найближчим часом все буде спокійно. Вороги зализували рани. Матінка природа або вирішила всіх покарати, або навпаки зберегла від лиха дітей.

Ті, хто був ближче до будиночка з травами вмить підскочили та розвернулись, хапаючи зброю до рук. Двері будиночку були наче відкриті, але тепер з силою закрились. Іван піднявся, повільно підняв лук та стрілу, не відводячипогляду від будиночку.

- Що сталось? – спитала Мар’яна, почувши шум.

- Не знаю, - відповіла тихо Ліза, - але двері в будиночку самі зачинились. Або там хтось є. Той, хто може зачинити двері.

Мар’яна швидко оглянула всіх, хто був в таборі. Всі наче були на місці, ніхто не ліз до трав за порятунком від граду. Іван свиснув, махаючи головою Руслану. Хлопці повільно вийшли вперед та рушили до будиночку. Іван натягнув стрілу, Руслан міцно тримав гілляку. Треба зрозуміти, хто вдерся до табору, та знищити чи вигнати прибульця, що ніс небезпеку. Решта дітей стояли тихо, не рухаючись, чекали.

Як тільки хлопці підійшли, Іван відступив на два кроки назад, закрив око та прицілився. Руслан підійшов до дверей, підняв гілляку. На рахунок три – має відчинити двері та відскочити в сторону. Настала тиша, було навіть чутно як серця дітей калатають у грудях. Три. Два. Один.

Руслан схопився за двері та смикнув в сторону. Хлопець відскочив та підняв гілляку перед собою. Іван в будь-який момент був готовий відпустити пальці та спрямувати стрілу в ворога. Але, мить, він всміхнувся та опустив лук. Руслан відкрив рота та випустив гілляку на пісок. В будиночку було темно, але як тільки двері відчинились, на галявину впала Мілана, мокра до нитки. Вона впала обличчям в пісок, оскільки була без тями.