Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Греки звичайно вигадливі, але не настільки, — розсміялася Стелла. — Вино з винограду, просто має сильний аромат і присмак смоли. Рецина, у перекладі з грецької і означає «смола». Власне, це не зовсім вино, скоріше легкий напій для повсякденного вживання.

— Ага і подають ту смолу киплячою, як у кращих барах пекла? Прекрасний напій для повсякденного вживання, — хмикнув Сергій.

— Ні, витончено вбивати туристів тут не прийнято, — похитала головою Стелла. — Назва та смак рецини пов'язані з традицією закорковувати амфори з вином сумішшю гіпсу й смоли. Так вино довше зберігалося та вбирало запах смоли. Зараз, звичайно, вже так не роблять, а смолу спеціально додають у вино на стадії бродіння, але це традиційне вино греків. Проте життя не стоїть на місці і всі традиції, навіть якщо їх старанно берегти, видозмінюються, адаптуються людьми під нові реалії.  Я, наприклад, рецину зазвичай розбавляю колою, щоб отримати смак, який мені подобається.

— Гаразд. Заінтригувала. Скуштуємо старі традиції в комбінації з досягненням сучасності. — кивнув Сергій проводжаючи поглядом офіціанта, який вправно розставляв на столиках склянки з запаленими свічками. В поєднанні з ліхтарями у незвичних солом’яних абажурах, які були розвішані під заплетеними виноградом арками, це створювало романтично-затишну атмосферу, а спокусливі аромати страв повідомили чоловіку, що він  нагуляв несподівано гарний апетит. Сергій з подивом виявив, що він почувається цілком живим  та, здається, вперше з початку війни здатен повірити, що вечір та ніч можуть принести щось  приємне.

Ірада

День був на диво спокійний, нічого навкруги не сповіщало про загибель правителя Тріпури чи знищення міста дхаса. Можливо тому, що острів, на якому жила Ірада,  був малонаселений та й знаходився занадто далеко від материка, щоб відчути якісь наслідки ранкових подій. Вітер легенько грав листям, рухливі двоколірні тіні мереживом вкривали квітучі клумби, світло двох сонць мальовничо грало на поверхні моря, над квітами спокійно літали комахи, над водою в пошуку здобичі кружляв хижак. Природі навколо було байдуже до смерті якоїсь людини, загибелі якогось міста.

Ірада присіла на теплу кам’яну лаву на березі моря й скрушно зітхнула. Зазвичай у ці години вона натхненно творила, але зараз настрій був зовсім не той, за що Бохлейну в компанії з дхаса хотілося сказати багато чого «доброго». Втім, за деякий час дівчина майже заспокоїлася і вже планувала повертатися та завітати до Джат, коли помітила двох помічників декхаї. Характерний сріблястий одяг не міг приховати ідеальні пропорції, рельєфні м’язи та горду поставу чоловіків. Ці двоє чужинців, а вони точно не були мешканцями острова, виглядали настільки ефектно, що Ірада мимоволі замислилися над тим, як спіймати та зафіксувати в скульптурі ці враження.

— Вітаємо, чарівна шімати, — ввічливо-синхронно вклонилися чоловіки дівчині, збиваючи політ її творчої думки.

— І вам безхмарного дня, — трохи розгублено посміхнулася Ірада, бо зовсім не очікувала, що ці двоє зупиняться перед нею.

— Ви маєте полетіти з нами, — повідомив їй один з незнайомців.

— Навіщо? І куди? — здивовано спитала дівчина, вже уважніше роздивляючись чоловіків.  Тепер вона помітила, що вони занадто витончено одягнуті, як для звичайних помічників. Срібляста тканина їх вбрання була дуже тонка та мала ледь помітний темно сірий візерунок, й це натякало, що вони можуть бути мешканцями Сваргемахала.

— До шановного Мохеджо.

— До Мохеджо? Великий декхаї знає про моє існування? — ще більше здивувалася Ірада. Вона зовсім не очікувала, що Мохеджо могло настільки сподобатися її мистецтво, що він надіслав особистих помічників. Тим паче зараз. Але ці двоє були занадто вишуканими, як для звичайних посильних. Одні статури та риси їх облич говорили про значні коригування генетики, які могли собі дозволити далеко не всі.

— На те він і Великий декхаї, щоб багато знати. І про ваше існування теж. А ще має для вас кілька пропозицій, які запрошує обговорити. Його особистий віман чекає вас, — кивнув один з чоловіків головою. Ірада повернулася та дійсно побачила неподалік, за деревами, веселкові зблиски, що грали на поверхні одного з найзнаменитіших віманів Тріпури — діамантового птаха. Таку назву апарат мав через здатність, немов розчинятися у повітрі, зникати, наче правильно оброблений діаманти у воді.

— Яка приємна несподіванка, — вражено посміхнулася Ірада, згадавши про легендарні палаци Сваргемахала. Бути запрошеною до одного з них — то неймовірний успіх. Навіть за таких дивних обставин. Втім, великий декхаї, мабуть, точно більше за неї знає, про своєчасність дій.

— Ми вас проводимо? — стверджуюче-питально спитав один з чоловіків.

— Так, звичайно. Я лише маю попередити рідних…

— Ми візьмемо це на себе, не турбуйтеся, — м’яко мовив другий з чоловіків, і в його тоні прозвучала така невимушена впевненість, що Ірада з новою цікавістю подивилася на цих двох помічників декхаї. Зовнішністю вони нагадували аристократів, але на відміну від останніх, побачених Ірадою на святі, здавалися не лише втіленням досконалості. Цих незнайомців оточувала незвична атмосфера якоїсь сталевої м’якості, нереальної надійності та… незворушності.

— Люблю коли про мене турбуються, — лукаво посміхнулася Ірада, підходячи ближче до одного з чоловіків та відчуваючи, як в ній прокидається бажання побешкетувати. — Особливо, якщо це красені, яких я не відмовилася б побачити у своїй студії в якості моделі. Схоже, ваші батьки були знавцями ідеальної анатомії… — дівчина підняла руку й впритул, але не торкаючись провела пальцями вздовж вилиці одного з чоловіків, шиї, рельєфного переходу на плече прикрите тонкою тканиною, нижче до торса. З задоволенням відмітила, як від її дій чоловік напружився, на мить опустив очі.