Джордж Мартін - Борва мечів

це правда, проте руки в карлика не надто чисті. Ви знали, що він колись уже мав дружину?

— Він сам мені розповідав.

— А чи розповідав, що коли дружина йому набридла, він подарував її на забавку батьковим стражникам? Хтозна — з часом вас могла спіткати та сама доля. Отож не лийте сліз по Бісові, ласкава панно — він того не вартий.

Вітер солоними пальцями скуйовдив Сансі волосся. Вона здригнулася. Навіть тут, близько до берега, живіт їй нуртувало від качання корабля. А ще їй відчайдушно бракувало купелі та переміни чистого одягу. «З лиця, мабуть, змарніла, як той труп. І блювотинням засмерділася.»

Ззаду підійшов і став князь Петир — як завше, привітний та веселий.

— Доброго раночку вам! Солоне повітря дуже бадьорить, хіба ні? Ще й хіть до їжі будить неабияку! — вигукнув він, потім придивився до Санси і огорнув її плечі співчутливою рукою. — Та ви нездорові! Чого це личко таке бліденьке!

— Живіт млоїть. Морська хвороба змучила.

— То вам треба трошки вина, і усе минеться! Вип’єте келишка-другого, щойно будемо на березі. — Петир вказав туди, де проти бляклого сірого неба малювалася стара крем’яна вежа; на скелях біля її підніжжя вирували хвилі. — Бачте, яка краса? На жаль, безпечно кинути котву тут годі й думати. На берег поїдемо човном.

— Сюди?! — Санса аж ніяк не прагнула висаджуватися на берег тут. Вона чула від людей, що Пальці — то місця похмурі й убогі; невеличка вежа удалині здавалася жалюгідною та покинутою. — Чи не можна мені лишитися на кораблі, доки ми не рушимо до Білої Гавані?

— Відси «Цар» вирушає на схід до Браавосу. Вже без нас.

— Але ж… ласкавий пане, ви казали… що ми пливемо додому…

— Осьде він і є, мій убогий дім. Та що поробиш — такий від батька дістався. На жаль, навіть назви не має. А ви ж погодитеся, мабуть, що стіл великого вельможі мусить мати величну назву. Хіба не так? Зимосіч, Соколине Гніздо, Водоплин — то все великі славетні замки. Та й титул князя-господаря гаренгольського нівроку на язику виграє — солодка музика, та й годі. Але ким я був раніше? Князем на Овечих Бибках, господарем у Жахливих Протягах? Е ні, така музика мені зовсім не до смаку.

Його сіро-зелені очі окинули її невинним поглядом.

— Щось ви засмутилися, ясна моя панно. Невже ви думали, що ми поїдемо до Зимосічі? Люба моя, та ж Зимосіч захоплено, пограбовано і спалено! Всі, кого ви там знали і любили, загинули. Ті північани, які не скорилися залізнякам, чубляться між собою. Навіть на саму Стіну вчинено напад. Зимосіч була вам, Сансо, домом дитинства, та ви більше не дитина. Ви доросла жінка і мусите збудувати собі новий дім.

— Але ж не тут! — пробурмотіла вона у розпачі. — Тут так…

— …тісно, похмуро і гидко? Саме так, чи й гірше. На Пальцях добре живеться, лише якщо ти камінь — лежи собі на березі, горя не відай. Та не лякайтеся, ми тут не лишимося і на два тижні. Розраховую, що ваша тітка вже їде з почтом назустріч.

Він посміхнувся.

— Адже ми з пані Лізою одружуємося.

— Одружуєтеся?! — Сансі перехопило подих. — Ви? З моєю тіткою?!

— Чому б ні? Князь на Гаренголі й господиня Соколиного Гнізда — хіба не пара?

«Ви ж казали, що кохаєте лише мою матір.» Але ж пані Кетлін загинула… і навіть якщо колись таємно кохала Петира так, що віддала йому свою цноту, тепер це вже нічого не важило.

— Замовкли, панно? — запитав Петир. — А я ж так сподівався отримати ваше благословіння на мій шлюб. Нечасто стається, щоб хлопчина, уроджений серед каменів та овечого лайна, одружувався з донькою Гостера Таллі та вдовицею Джона Арина.

— Я… я молитимуся за довгі роки щастя, безліч дітей і море подружньої втіхи у вашому шлюбі.

Востаннє Санса бачила сестру матері бозна-скільки років тому. «Але ж вона буде добра до мене, хоча б заради матінки. Все-таки рідна тітка, одна кров.» До того ж у піснях багато співалося про красу Долини Арин. Може, лишитися тут на якийсь час — то не така вже й халепа.

На берег їх відвезли на веслах Лотор і старий Озвел. Санса скоцюбилася на носі човна, загорнулася у кобеняка, насунула каптура проти вітру і тривожно питала себе, що її чекає попереду. З вежі назустріч їм виникли слуги: кощава стара, досить молода товстуха, двоє сивочолих старців та дівчинка двох чи трьох років, що мала на одному оці величенький ячмінь. Упізнавши князя Петира, вони попадали на коліна просто на камені.

— Ось і моя домова чадь, — мовив той. — А дитину я навіть не знаю. Напевне, нова Келлина байстрючка. Вона їх лупить мало не щороку.

Двоє сивих старих зайшли у море до пояса, щоб вийняти Сансу з човна, не змочивши їй спідниці. Озвел та Лотор, а за ними і Мізинець, самі виплюхали на берег водою. Володар тутешніх країв поцілував стару в щоку і насмішкувато вишкірився до молодої.

— А оця чия? Зізнавайся, Келло!

Товстуха зареготала.

— Та хіба ж я знаю, мосьпане! Я жодному не відмовляю — хай лишень підморгне!

— За що, кажеш, тебе тутешні парубки люблять? — зареготав і собі Мізинець.

— Красно вітаємо вашу вельможність у вашій домівці, ясний пане, — поважно мовив один зі старих дідів. На вигляд йому вже минуло років вісімдесят, але він мав на собі набитого залізною лускою кубрака і меча при боці. — Чи довго ваша мосць шануватимуть нас відвідинами?

— Не лякайся, Брієне — так недовго, як тільки зможу. А чи дім до житла ще придатний?

— Якби ми знали, що ви зізволите з’явитися, мосьпане, то хоча б очерету свіжого поклали! — пожалілася стара. — А так лишень у комині овечі кізяки палимо.

— Ніщо так не промовляє, що ти вдома, як дим овечих кізяків. — Петир обернувся до Санси. — Гризела колись була моєю годувальницею, а зараз — управителька в замку. Умфред служить за шафаря на господарстві, а Брієн… я ж тебе того разу поставив очільником замкової варти, хіба ні?

— Поставили, ясний пане. Ще ваша вельможність мали ласку казати, що привезуть кілька нових стражників, та не привезли. Усі варти стоїмо ми з собацюрами.

— І дуже пильно