Джордж Мартін - Борва мечів

Пан Лорас напружено випростався.

— Ми не в силі були щось вдіяти!

— Дівчисько каже те саме. І за Ренлі побивається незгірш вас. Як я ніколи не побивався за Аерисом, майте певність. Брієнна бридка на вроду і вперта, наче віслюк. Але для брехні їй бракує кебети, а присязі вона вірна понад усі межі здорового глузду. Брієнна заприсяглася привезти мене до Король-Берега — і ось я сиджу тут. Щодо втраченої руки… у цій втраті вона винувата не більше, ніж я. Зваживши усе, що вона зробила для мого захисту, я не маю сумнівів, що Брієнна билася б за Ренлі до останнього, якби було з ким битися. Але з тінню?

Хайме захитав головою.

— Витягніть меча, пане Лорасе. Покажіть мені, як ви битиметеся з тінню. Дуже хочу побачити.

Пан Лорас не зробив ані руху.

— Вона втекла, — відповів він. — Вони з Кетлін Старк лишили його у калюжі крові та втекли. Навіщо тікати, якщо це не їхніх рук справа?

Він втупився поглядом у стільницю.

— Ренлі поставив мене на чолі передового полку. Інакше саме я б одягав його до бою. Він часто довіряв мені озброювати його. Ми тієї ночі… молилися разом. Потім я його лишив з нею. Намет охороняли пан Пармен та пан Емон, поруч знаходився також пан Робар Ройс. Пан Емон присягнувся, що Брієнна… хоча…

— Що «хоча»? — заохотив Хайме, відчуваючи крихту сумніву.

— Ринграфа було розчахнуто навпіл. Одним чистим швидким ударом. Сталевий комір чудової роботи… увесь обладунок Ренлі був такий — найкращий. Як вона змогла таке зробити? Я сам спробував, і не зміг. Як на жінку, вона має неймовірну силу, і все ж навіть Горі знадобилася б важка сокира. Та й навіщо спершу вдягати на нього броню, а вже потім різати горло?

Юнак підняв на Хайме збентежені очі.

— Але якщо це не вона… невже таке могла скоїти якась тінь?!

— Запитайте її. — Хайме нарешті дійшов рішення. — Ходіть до неї, до цюпи в башті. Запитайте і вислухайте відповіді. Якщо ваша певність, що саме вона вбила князя Ренлі, не похитнеться, я подбаю, щоб її спіткала належна кара за злочин. Вибір я покладаю на вас. Вам вирішувати, винна вона чи невинна, засудити її чи відпустити. Я лише прошу судити по правді й вимагаю від вас у тім лицарського слова.

Пан Лорас підвівся.

— Словом лицарським і честю присягаюся судити її по правді.

— Тоді нашу розмову закінчено.

Юний лицар пішов був до дверей, але коло них обернувся.

— Ренлі вважав її якоюсь недоладною почварою. Жінка, вбрана у чоловічу броню… ще й прикидається лицарем…

— Якби він бачив її у рожевому шовку та мирійському мереживі, то й не здумав би скаржитися на броню.

— Я спитав його, навіщо тримати її коло себе, якщо вважаєш такою недоладною. А він відповів, що всі інші лицарі чогось від нього хочуть: замків, статків, шани… сама лише Брієнна не хоче нічого, крім віддати за нього життя. Коли я побачив, що він лежить скривавлений, що вона втекла, а ті троє цілі-цілісінькі… якщо вона невинна, тоді Робар та Емон…

Він не зміг доказати. Утім, Хайме теж не палав бажанням заглиблюватися у цей бік справи.

— Я б учинив так само, пане.

Брехня сама собою зірвалася з язика. Та йому здалося, що пан Лорас почувається за неї вдячним.

Коли юний Тирел пішов, Регіментар Королегвардії довго сидів у білому покої та міркував. Лицар Квітів так побивався за Ренлі, що в нападі божевілля вбив двох власних присяжних братчиків. Але Хайме навіть на думку не спало вчинити щось таке з тими п’ятьма, які не вберегли життя Джофрі. «Він був мій син, мій таємний син… Хто ж я тоді, що не схотів помститися за власну рідну кров та сім’я?» Було хоч пана Бороса убити — бо як інакше його здихатися?

Хайме зиркнув на пенька руки й скривився. «Треба щось із оцим робити.» Покійний пан Джаселин Бережняк носив залізну руку. А йому, напевне, краще пасуватиме золота. «Серсеї має сподобатися. Пеститиму її золоті кучері своєю золотою рукою, ще й до себе пригортатиму.»

Утім, рука могла зачекати. Насамперед слід було подбати про інші справи — про деякі несплачені борги.

Санса VI

Сходи до високого носа були круті та шорсткі. Санса охоче прийняла руку Лотора Брюна, щоб зійти ними. «Пана Лотора» — нагадала вона собі належне звертання; адже його висвятили у лицарі за хоробрість на Чорноводі. Щоправда, жоден справжній лицар не вдягнув би тих латаних бурих штанів, стоптаних чобіт і плямистого шкіряного кубрака, що мав на собі колишній сердюк. Кремезний пикатий чолов’яга з носом-бульбою та шапкою цупкого сивого волосся, Брюн рідко розтуляв рота для розмов. «Але сили він має більше, ніж здається.» Санса зрозуміла це з того, як легко він підняв її у повітря — наче вона зовсім нічого не важила.

З носа «Морського царя» виднілася нескінченна смуга голого кам’янистого берега — похмура, негостинна, вітриста, без жодного деревця чи кущика. І все ж бачити землю знову — то була велика розрада, бо на правильний шлях їм довелося повертатися довго і з неабиякими зусиллями. Остання буря віднесла їх геть від землі й лупцювала у бік галери такими хвилями, що Санса була вже певна: корабель потоне, і вони всі — разом із ним. Вона чула слова старого Озвела, що двох жеглярів змило у море, а ще один скрутив собі в’язи, впавши зі щогли.

Сама Санса вкрай рідко насмілювалася показатися на чардаку. Її мала бесіда була вогка і холодна, та все одно їй було надто зле дорогою, щоб виходити… зле від страху, зле від лихоманки, зле від морської хвороби… втримати у шлунку нічого не вдавалося, і навіть сон не бажав приходити. Кола вона заплющувала очі, то бачила, як Джофрі роздирає на собі комір і м’яку шкіру власної горлянки, а потім помирає зі шматочками скоринки пирога на вустах і винними плямами на жупані. Коли на туго напнутих линвах вищав і бринів вітер, вона згадувала про жахливий тоненький виск, із яким Джофрі намагався вдихнути повітря. Інколи Сансі снився і Тиріон теж.

— Він нічого не скоїв! — якось сказала вона Мізинцеві, коли той навідався до її помешкання поспитатися про здоров’я.

— Джофрі він не вбивав,