Джордж Мартін - Борва мечів

— Коли Донела поранили, він здався панові Елвидові Розсохачу, а згодом викупився і склав присягу на вірність королю Джофрі. Так само вчинили багато інших бранців.

— Так, так, — кивнув Хайме. — Лишень… виходить, ваш брат устиг послужити Ренлі, Станісу, Джофрі, а тепер і Томенові… як же це він примудрився оминути Балона Грейджоя і Робба Старка? Адже міг би стати першим лицарем, що присягав усім шести королям.

Панові Балону, вочевидь, стало ніяково.

— Донел помилявся у своїй прихильності, але тепер непохитно вірний королю Томену. Ви маєте в тім моє слово.

— Та мене ж непокоїть зовсім не пан Донел Непохитний. А ви. — Хайме нахилився уперед. — Що ви зробите, коли відважний пан Донел віддасть свого меча якомусь новому самозванцеві й одного дня вдереться до престольної палати? А ви там стоятимете весь у білому між вашим королем і вашим кревним родичем. Як ви тоді вчините?

— Я… цього ніколи не станеться, пане Регіментарю.

— А зі мною, бачте, сталося, — мовив Хайме.

Лебедин витер лоба рукавом білого жупана.

— То ви не маєте для мене відповіді?

— Пане Регіментарю, — зважився нарешті пан Балон, зібравши мужність докупи. — Власним мечем, власною честю та іменем мого батька присягаюся… що не вчиню так, як учинили ви.

Хайме засміявся.

— Пречудово! Повертайтеся до служби… і порадьте панові Донелу додати до малюнку на своєму щиті хитливого та гойдливого вітровказа.

І ось вони залишилися удвох із Лицарем Квітів.

Стрункий, мов клинок, спритний та міцний статурою, пан Лорас Тирел мав на собі сніжно-білого жупана, білі вовняні штани, золотий пас навколо стану та тонку шовкову делію з застібкою в вигляді золотої троянди. Волосся його лежало на голові купою м’яких брунатних кучерів; очі він мав карі, що аж сяяли викликом і зухвалістю. «Він думає, що йому тут турнір, і оце його ражаки саме покликали на герць.»

— У сімнадцять років — і вже лицар Королегвардії, — мовив до нього Хайме. — Пишаєтеся, напевне. Принцові Аемону Драконолицарю було саме сімнадцять, коли його ввели до нашого братства. Ви це знали?

— Так, пане.

— А чи знали ви, що мене прийняли, коли мені минав п’ятнадцятий?

— І це теж знав, пане.

Молодий лицар посміхнувся. Хайме миттю зненавидів його посмішку.

— Я був кращий за вас лицар, пане Лорасе. Дебеліший, дужіший, прудкіший.

— А зараз ви старіший, — відповів юнак. — Перепрошую пана Регіментаря.

Хайме мусив засміятися. «Якась маячня. Якби мене оце зараз чув Тиріон, то глузував би нещадно. Ще б пак — міряюся прутнями з зеленим хлопчиною!»

— Старіший та мудріший, пане лицарю. Вам би личило в мене повчитися.

— Як ви вчилися в пана Бороса та пана Мерина?

Стріла лягла надто близько до цілі.

— Я вчився в Білого Бика та Барістана Зухвалого! — визвірився Хайме. — Я вчився в пана Артура Дейна, Вранішнього Меча! А він міг би зарізати вас усіх однією лівицею, поки струшував би правицею краплі з пуцьки! Я вчився в великого князя Левина Дорнійського, пана Озвела Вента і пана Джонотора Даррі. Усі до одного були видатні лицарі свого часу.

— А за нашого часу вони усі до одного мертві.

«Та це ж я» — раптом усвідомив Хайме. — «Я балакаю сам із собою — тим, яким був замолоду. Задерикуватим півником, бундючним понад усяку міру. Ось що тобі стається, коли ти такий вправний у такі юні роки.»

Буває, що для перемоги у бою варто спробувати інший удар з протилежного боку.

— Кажуть, ви переможно билися у вирішальній битві… майже так само пречудово, як привид Ренлі поруч із вами. Присяжний братчик не може мати таємниць од свого Регіментаря. Тому розказуйте, пане: хто тоді вдягнув Ренлін обладунок?

Якусь мить Лорас Тирел вагався, наче хотів відмовитися, та потім згадав свої обітниці.

— Мій брат, — похмуро буркнув він. — Ренлі був вищий за мене і ширший у грудях. Його броня на мені теліпалася, а Гарланові якраз пасувала.

— Оце лицедійство — це ви придумали чи він?

— Задум належав панові Мізинцю. Він вважав, що це налякає невігласів-простолюдців у Станісовому війську.

— Він не помилився. — «От лишень серед тих невігласів чимало знайшлося не лише простолюдців, а й лицарів з паничами.» — Гаразд, ви подарували піснярам таку нагоду, що вже за одне це вам належить подяка. Але що ж ви зробили з самим Ренлі?

— Власноруч поховав у місці, яке він мені показав, коли я служив зброєносцем у Штормоламі. Його там ніхто не знайде, не потурбує останнього спочинку. — Лорас зиркнув на Хайме, виклично задерши підборіддя. — Я захищатиму короля Томена усією міццю своєї руки. В тім я даю священну обітницю. І віддам життя, коли знадобиться. Але Ренлі я не зраджу — ані словом, ані справою. Він був такий король, якого слід мати людям. Найкращим з королів.

«Найкраще вдягненим — вельми можливо» — подумав Хайме, та вголос не сказав. Адже щойно пан Лорас згадав про Ренлі, як із нього впала личина зарозумілості. — «Він відповів правдиво. Пихате хлоп’я, легковажне, з повною головою дурниць. Але не брехливе — не навчилося ще.»

— Нехай так. Скажіть мені ще одне, і можете повертатися до служби.

— Так, пане?

— Я й досі утримую Брієнну Тарфійську в башті.

Юнак стиснув вуста рискою.

— А було б у кам’яному мішку.

— Ви певні, що вона заслуговує саме на це?

— Вона заслуговує на смерть. Я казав Ренлі, що жінці не місце у Веселковій Гвардії. Вона виграла бугурт нечесною вихваткою.

— Пригадую ще одного лицаря, що полюбляв цікаві вихватки. Якось він виїхав на кобилі у охоті проти суперника на скаженому огирі. Брієнна теж вигадала щось таке? Чи якусь іншу хитрість?

Пан Лорас зашарівся.

— Стрибнула… та байдуже. Вона перемогла — цього я не заперечуватиму. Його милість огорнув її плечі веселковим корзном. А вона його вбила. Чи дозволила померти.

— Отут я вбачаю велику різницю.

«Приблизно таку, як між моїм злочином та ганьбою Бороса Блаунта.»

— Вона заприсяглася берегти його життя. Пан Емон Кий, пан Робар Ройс, пан Пармен Журав… усі вони заприсяглися! Як йому міг хтось зашкодити — просто усередині його власного шатра, оточеного ними з усіх боків? Хіба що вони брали участь у змові!

— Вас п’ятеро стояло на варті на весільному бенкеті, —