Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

дарів,— майбутні вчителі тоді б мали підставу поклопотатися, щоб мене таки відлучили від церкви. Та я справді прийшов до початку приношення дарів, отож вони нічого не могли зробити, та й сам я хотів по-давньому лишатися католиком. Я думав про Лео, й мені робилося страшно, думав і про дівчину з Кельна й почував себе трохи ницим, але я був непохитно певен, що в голосі її лунав відвертий заклик до шлюбу. На злість своїм товаришам по казармі я ще в церкві розстебнув комір мундира.

Після меси я вийшов надвір, став у затінку між ризницею та входом і, спершись на мур, почав дивитись, як із церкви повз мене йдуть люди. Я скинув кашкета й закурив, думаючи про те, що добре було б оце зустріти якусь дівчину, поблукати з нею вулицями, піти десь випити кави, а може, й подивитися кіно; я мав ще три години до того, як розкладати казанки на плащ-намети. Мені хотілося, щоб та дівчина була не дуже дурна й хоч трохи гарненька; думав я й про те, що мій обід у казармі тепер пропаде й що, може, треба було сказати крамарчукові, нехай би з'їв мою котлету й десерт.

Я скурив уже дві сигарети, дивлячись, як віруючі то збираються в гуртки, то знов розходяться, а коли став від недокурка другої прикурювати третю, відчув, що збоку на мене впала чиясь тінь: то був капелан, який щойно правив службу божу. Він здавався дуже привітним, був ще не старий, років десь так тридцяти, не більше, білявий і, може, трохи надміру вгодований. Він подивився спершу на мій розстебнутий комір, тоді на простоволосу голову, тоді на кашкет, якого я, скинувши, поклав на цоколь огорожі, та він звідти зсунувся додолу, на бруківку; нарешті капелан позирнув на мою сигарету й насамкінець — в обличчя, і мені здалося, ніби все, що він побачив, йому дуже не сподобалося.

— Що сталося? — запитав він трохи згодом.— У вас якісь прикрощі? — І тільки-но я у відповідь кивнув головою, він мовив: — Хочете висповідатись?

Прокляття на вашу голову, подумав я, вас тільки сповідь і цікавить, та й у ній — тільки одне.

— Ні,— відповів я,— сповідатись я не хочу.

— То що ж тоді? — спитав він.— Що обтяжує вам душу?

Пролунало це так, наче він питав про кишечник. Святий отець не міг приховати нетерплячки, раз у раз позирав на мій кашкет, і я відчував, як його дратує, що я й досі не підняв кашкета з землі. Я залюбки обернув би капеланову нетерплячку на терпіння, але ж не я його зачепив, а він мене; і я спитав, по-дурному заникуючись, чи не знає він, бува, якої хорошої дівчини, щоб можна було походити з нею по місту, випити десь кави і, може, піти увечері в кіно; нехай вона не бозна-яка красуня, аби гарненька, та й годі, і, по можливості, не з доброї родини, бо дівчата з таких родин здебільшого занадто дурні. Я можу дати йому адресу капелана з Кельна, нехай дізнається в нього, хто я і що я, при потребі зателефонує й пересвідчиться, що я з цілком пристойної католицької родини. Я балакав довго, дедалі все менше заникувався й спостерігав, як він мінився на виду: спершу обличчя в нього було поблажливе, навіть уважне, та це тільки спочатку, поки він мав мене за особливо цікавий, може, навіть унікальний взірець недоумка і я здавався йому психологічно напрочуд потішним. Правда, переходи від поблажливого виразу до майже уважного, від майже уважного до веселого були малопомітні, зате потім капелан раптово — саме як я пояснював йому, які фізичні переваги мусить мати дівчина,— спаленів від люті. Я злякався, бо мати колись мені казала, як це небезпечно, коли в тілистих людей обличчя раптово наливається кров'ю. Потім він загорлав на мене, а як на мене горлають, я тоді просто нетямлюся. Капелан кричав, що в мене, мовляв, неподобний вигляд: сорочка розхристана, чоботи нечищені, що кашкет мій валяється під ногами в бруді — так, так, у бруді! — і я, мовляв, украй розбещений — смалю сигарету за сигаретою, і чи не переплутав я часом католицького священика зі звідником. Мене це так обурило, що я вже анітрохи його не боявся, тільки страшенно лютував. Я спитав його, яке йому діло до моєї сорочки, моїх чобіт і кашкета й чи не думає він часом замінити мені мого унтер-офіцера.

— І взагалі,— закінчив я,— ви, братики, всі любите просторікувати: прийдіте, мовляв, до нас із своїми турботами, а поткнися до котрого зі своєю турботою, він на тебе так і визвіриться.

— «Ви, братики»! — повторив капелан, аж захлинаючись від злості.— Ми що — вже випили з вами по чарці й побраталися?

— Ні,— сказав я,— пити ми не пили.

Ідеї християнства, звісно, були йому не в голові.

Я підняв кашкета, надягнув, не озирнувши його, на голову й попростував геть. Капелан гукнув мені навздогінці, щоб я хоч коміра застебнув і щоб не був такий затятий; я трохи-трохи не обернувся й не закричав, що затятий не я, а він, та вчасно згадав те, що казала мені мати: священикам треба говорити правду, одначе наперекір — ні слова,— і, не оглянувшись, подався до міста. Я йшов, розхриставши комір, і думав про католиків: у світі точиться війна, а вони тільки й бачать, що твій комір та чоботи. Закликають ділитися з ними своїми турботами, а спробуєш поділитись — просто скаженіють.

Я повільно йшов містом у пошуках такої кав'ярні, де б не довелося нікого вітати за статутом, бо ці дурноверхі привітання псували мені всю втіху від