Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

кав'ярень; я роздивлявся зустрічних дівчат, інколи озирався їм услід і навіть дивився на ноги, але мені не трапилося жодної такої дівчини, в чиєму голосі не бринітиме відвертий заклик до шлюбу. Я був у розпачі, я думав про Лео, про дівчину з Кельна, якій замалим не послав телеграми; я майже наважився одружитися з нею, аби тільки побути на самоті з дівчиною. Я зупинився перед вітриною фотоательє, щоб спокійно подумати про Лео. Мене брав страх за нього. В шибі вітрини я побачив своє відображення — нечищені чоботи, розстебнутий комір — і вже підняв був руку, щоб застебнутися, та раптом це здалося мені зайвим, і руки мої опустилися. Фотографії у вітрині справляли гнітюче враження — майже поспіль солдати в парадній формі, а декотрі навіть у касках; я мимохіть став думати, котрі з них пригнічують мою психіку дужче,— ті, що в касках, чи ті, що в кашкетах,— аж раптом з ательє вийшов фельдфебель, несучи фотопортрет у рамці; портрет був чималий, щонайменше шістдесят на вісімдесят сантиметрів, а рамка срібляста й полакована; фельдфебель сфотографувався в парадному мундирі й касці; він був ще зовсім молодий, не набагато старший за мене, щонайбільше двадцяти одного року; спершу він хотів був поминути мене, та враз зупинився й, поки я вагався, козирнути йому чи ні, він сказав:

— Облиш це... але комір я, бувши тобою, застебнув би, і сорочку теж. Ще, гляди, наскочиш на такого, що причепиться.

Потім він засміявся й пішов собі; після цієї пригоди я віддаю деяку перевагу (звичайно, відносну) тим, хто фотографується в касці, а не в кашкеті. Чого мені справді бракувало в ту хвилину, це — щоб поруч стояв Лео й роздивлявся фотографії у вітрині; там було й кілька знімків молодят, дітей після конфірмації та студентів із символами корпорації перев'язаних шарфами з корками від пивних пляшок замість китиць, і я довго думав: чого вони не пов'язують такими шарфами голів — декотрим це, мабуть би, личило.

Я потребував товариства, а його в мене не було. Капелан, певне, подумав, що мене або мордує сексуальний голод, або ж я — нацист-антиклерикал; та мене не мордував сексуальний голод, і я не був ані антиклерикал, ані нацист, я тільки потребував товариства, і то не чоловічого; це було так просто, що здавалося безнадійно складним; у місті, звісно, були й дівчата легких звичаїв, і навіть просто повії (це ж було католицьке місто), але й ті, й ті завжди однаково ображаються, якщо тебе не мордує сексуальний голод.

Я довго простояв перед вітриною фотоательє; ще й сьогодні я в чужих містах роздивляюся фотовітрини; вони майже всюди однакові й майже всюди справляють однаково гнітюче враження, хоча не скрізь є фотографії студентів із символами корпорації. Було вже десь близько першої, коли я нарешті рушив далі шукати кав'ярні, де нікого не треба вітати за статутом, одначе по всіх кав'ярнях позасідали вони в своїх мундирах, і я, кінець кінцем, пішов у кіно, на перший сеанс о чверть на другу. Пам'ятаю лише хроніку: дуже нешляхетні на вигляд поляки глумилися над дуже шляхетними на вигляд німцями; в залі було так мало людей, що я цілком безпечно міг курити; у ту останню неділю серпня 1939 року стояла нестерпна спека.

Коли я повернувся до казарми, вже давненько перейшло за третю, але з якоїсь причини наказ почати о третій знову розстеляти плащ-намети й розкладати на них казанки з ложками, підкомірці й таке інше було скасовано; я встиг навіть перевдягнутися, попоїсти хліба з паштетом, хвилин кілька постриміти у вікні, почути уривки розмов моїх сусідів по кімнаті про Ернста Юнгера та про жіноче тіло,— розмовляли тепер ще поважніше, й лунало це ще нудніше; санітар із крамарчуком цього разу пересипали свої міркування латинськими термінами, що робило й так бридку балачку ще бридкішою.

О четвертій нас вишикували на подвір'ї, і я вже був подумав, що знов поведуть вантажити чоботи з машин у вагони чи з вагонів на машини, проте насправді довелося носити картонні коробки з-під прального порошка «Персіль» із спортивної зали, де вони лежали, складені стосами, на машини, а трохи згодом — з машин до поштової комори, де їх також складали стосами. Коробки були не важкі, з адресами, надрукованими на машинці; ми стали вервечкою, і всі як є коробки одна по одній перемандрували через мої руки: ми працювали так цілісіньке недільне пообіддя й вечір, до пізньої ночі, майже без «мертвих хвилин», тож не було коли бодай трохи під'їсти; навантаживши машину коробками, ми їхали на головпоштамт, знов ставали вервечкою й починали розвантажувати. Подеколи ми дорогою переганяли колону піхоти з оркестром попереду, що грав «Ой чого я», або колона рухалася нам назустріч; вони тепер мали аж три духові оркестри, і справа посувалася жвавіше. Було пізно, вже після півночі, коли ми відвезли останні коробки,— і мої руки, що не встигли ще забути всіх тих казанків з ложками, які довелось порозкладати, майже не відчували різниці поміж ними й коробками з-під «Персілю».

Я страшенно втомився й хотів був так і впасти в одязі на постіль, але на столі вже знов лежала гора хліба, паштету, повидла й масла, і всі вирішили, що треба їх поділити; мені потрібні були тільки сигарети, тож довелося чекати, поки ретельно поділять усе інше, бо єфрейтор, звісно, знов залишив сигарети наостанок; він порався підкреслено повільно,— може, щоб навчити мене помірності й дисципліни і заразом виказати свою зневагу до моєї нездержливості; отримавши нарешті свої сигарети, я, не роздягнувшись, уклався на ліжко, закурив і став дивитись, як сусіди по кімнаті накладають на хліб паштету, й слухати, як вони прихвалюють «відмінну якість масла» і мляво сперечаються про те, чи повидло — з полуниць, яблук та абрикос, чи з самих полуниць та яблук, їли вони дуже довго, і я все не міг заснути; потім я почув у коридорі чиюсь ходу,— вона все ближчала, і я раптом зрозумів, що це до мене; мені стало