Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

та посадою; йому здавалося надзвичайно цікавим, що сам він — унтер-офіцер інтендантської служби («це моя посада») —і фельдфебель («а це моє військове звання»). Виходить, казав він, унтер-офіцером інтендантської служби може бути, приміром, і єфрейтор, і навіть рядовий солдат; він ніяк не міг наговоритися про це і все вигадував нові й нові випадки, коли посада й звання не рівноважились; декотрі з цих випадків були виплодом фантазії, що просто-таки межувала з державною зрадою.

— Отож цілком можливо,— казав він,— що єфрейтор буде командиром роти або й батальйону.

Десять годин поспіль я розкладав по плащ-наметах казанки з ложками, шість годин спав, а тоді знову десять годин розкладав казанки з ложками, знов шість годин спав, і весь той час не мав ніяких звісток від Лео. У третю десятигодинку розкладання єфрейтор усюди, де слід було проставляти одиницю, почав писати двійку, а де треба було двійку, ставив одиницю. Його підмінили, перевели розкладати підкомірці, а писати посадили другого майбутнього вчителя. Мене й на третю десятигодинку залишили на казанках з ложками,— фельдфебель сказав, що я напрочуд добре опанував доручену справу.

Під час «мертвих хвилин», коли ми, посідавши на тапчанах, підживлялися хлібом з паштетом, сиром чи повидлом, уперше стали ширитись якісь дивні чутки. Розповідали, приміром, історію про одного досить відомого відставного генерала,— ніби він по телефону дістав наказ прибути на певний невеличкий острівець і там стати на чолі особливо секретної й особливо важливої частини; генерал вийняв із шафи мундир, поцілував дружину, дітей і онуків, поплескав по загривку улюбленого коня, доїхав поїздом до однієї станції на узбережжі Північного моря, а звідти, найнявши моторного човна, дістався на вказаний острівець; з дурного розуму генерал відіслав назад човна, перше ніж вирушив на пошуки згаданої військової частини; невдовзі почався приплив, і генерал,— така принаймні йшла чутка,— під дулом револьвера змусив місцевого селянина з небезпекою для життя переправити його на материк у хисткому селянському човні. Після півдня гуляв уже й інший варіант цієї історії: нібито в човні між генералом та селянином зчинилася бійка, обидва попадали за борт і потопилися. Мені ставало моторошно через те, що цю історію — та й деякі інші — слухачі сприймали і як перекази про злочинства нинішніх часів, і водночас як кумедні побрехеньки. Сам я не міг сприймати поважно похмурого прокурорського слова «диверсія», що правило в таких оповіданнях ніби за моральний камертон, але мені не було й смішно, і я не міг шкіритися разом з усіма. Скидалося на те, що навіть анекдоти у війну втрачають свій заряд комізму.

Під будь-який інший час мені здалось би кумедним оце «Ой чого я, чого», що заповнювало тепер усі мої марення, мій сон і лічені хвилини бадьорості; колись я б, мабуть, посміявся, бачачи оцей нескінченний потік осіб чоловічої статі, що йшли з картонними коробками від трамвайної зупинки до казарми, а за годину вирушали звідти під незмінні звуки «Ой чого я»; навіть промови, що їх ми слухали через десяте-п'яте, промови, в яких раз у раз лунало слово «згуртованість», під інший час здавались би мені кумедними, та все, що колись було кумедним, тепер зовсім не смішило, і я вже не міг сміятися над тим, що колись викликало регіт; не міг кепкувати навіть над фельдфебелем, і навіть над єфрейтором,— його єфрейторський кутик так і залишився скособоченим, і він часто клав на плащ-намет замість двох по три підкомірці.

Спека все не спадала, і серпень був нескінченний, і те, що тричі по шістнадцять становить сорок вісім, тобто два дні й дві ночі, я збагнув, аж як прокинувся в неділю об одинадцятій ранку і вперше, відколи перевели Лео, виглянув у вікно; майбутні вчителі, виряджені в парадні мундири, вже налагодилися вирушати до церкви й запитливо обернулися до мене від дверей, та я сказав:

— Ідіть, я зараз.

На обличчях у них було написано, що вони раді спекатись мене хоч ненадовго. Щоразу як ми йшли до меси гуртом, вони поглядали на мене так, наче збиралися ту ж мить відлучити від церкви, бо їх завжди щось у мені не влаштовувало: те, як почищені чоботи, чи як пришитий підкомірець або стягнутий пояс, чи те, як я пострижений; і обурював я їх не як солдатів однієї зі мною частини (на що, зрештою, вони об'єктивно, може, й мали право), а саме як католиків; їм було б куди легше на душі, якби я був не сказав навпростець, що належу до однієї з ними церкви; для них це було нестерпно, але вдіяти вони нічого не могли,— адже в моїй солдатській книжці у відповідній графі чорним по білому написано. «р.-к.» — «римсько-католицька».

Майбутні вчителі страшенно тішилися, що їм цієї неділі пощастило піти до церкви без мене,— я добре це бачив, дивлячись, як вони, бездоганно чисті, гордо випростані, хвацькі, йшли повз казарми до міста. Іноді мене охоплювало співчуття до них, і я дякував долі, що зласкавилась над ними, бо Лео був протестант; вони, мабуть, просто не пережили б, якби ще й Лео був католик.

Санітар і крамарчук ще спали; до стайні ми мали з'явитись аж о третій дня; я ще трохи постовбичив у вікні,— поки настав час збиратися, щоб прийти до церкви на кінець казання. Одягаючись, я знову відімкнув пенала Лео й злякався: він був порожній, лежала там тільки записка та добрячий шмат шинки. Лео замкнув пенала, певно, лише для того, щоб я одержав його записку й забрав шинку. В записці було таке. «Я вклепався — мене посилають у Польщу, — та ти ж, мабуть, чув?» Я запхнув записку до кишені, замкнув пенал і швидко одягнувся; мов прибитий, подався я до міста, увійшов до церкви, й навіть те, що майбутні вчителі озирнулись на мене й похитали головами та зразу й повідверталися до вівтаря, не змогло мене розбуркати. Мабуть, їм хотілось пересвідчитися, що я з'явився до служби божої вже після початку приношення