Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

день страшного суду на землі, наче цей суд вершитиметься тут, а не на небі; адже він — уособлення законної власності, а вона — втілення злочинної краси. Його гідність вимагає безсторонності, коли він виконуватиме свою місію — з'єднати навіки їхніх дітей, котрі, якби вона поводилася пристойно, були б рідним братом і сестрою. Ця набридла мелодія «Шалені, шалені жінки!» звучала у нього в голові і дратувала його — дратувала тому, що мелодії, як правило, в його голові не звучали. Минаючи ряд тополь перед будинком, він подумав: «Як вони виросли: адже це я їх посадив».

Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.

— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.

Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. «Хай йому біс!— подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички.— І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!»

Покоївка повернулася.

— Джентльмена просять викласти свою справу.

— Скажіть, що вона стосується містера Джона,— відповів Сомс.

І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині,— задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.

— Заходьте, будь ласка.

Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.

— Пробачте, що я прийшов,— сказав він похмуро,— але цю справу треба вирішити так чи так.

— Може, ви сядете?

— Ні, дякую.

Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано:

— Все вийшло якось безглуздо. Я, як міг, намагався її відрадити. Я вважаю, що моя дочка втратила розум, але я звик їй потурати, ось чому я тут. Гадаю, ви любите свого сина.

— Дуже люблю.

— Ну то як?

— Все залежить від нього.

У Сомса було таке відчуття, ніби вона спростувала всі його аргументи і збила його з пантелику. Вона завжди, завжди збивала його з пантелику — навіть тоді, в перші дні їхнього подружнього життя.

— Це просто якесь божевілля.

— Атож.

— Якби ви тільки... Адже вони могли бути...

Він не доказав своєї фрази: «братом і сестрою, і тоді цього б не сталося», але побачив, що вона здригнулась, так наче він доказав, і, болісно вражений такою реакцією, відійшов до вікна. З цього боку дерева не виросли — не могли вирости, бо були вже старі!

— Щодо мене,— сказав він,— ви можете бути спокійні. Я не прагну зустрічатися ні з вами, ні з вашим сином, якщо цей шлюб і справді здійсниться. Молодь у наш час якась... якась химерна. Але я не можу бачити свою дочку нещасною. Що мені сказати їй, коли я повернуся додому?

— Передайте їй, будь ласка, те, що я сказала вам: все залежить від Джона.

— Ви не будете заперечувати?

— Всім серцем, але мовчки.

Сомс стояв, покусуючи палець.

— Я пригадую один вечір...— почав він раптом і замовк. Що було в ній... що було в цій жінці такого, що не вкладалося в чотирьох стінах його ненависті й осуду?— Де він, ваш син?

— Певно, нагорі, в батьковій майстерні.

— Може, ви його покличете?

Він стежив, як вона подзвонила, як увійшла покоївка.

— Скажіть, будь ласка, містерові Джону, що він мені потрібен.

— Якщо все залежить від нього,— швидко сказав Сомс, коли покоївка вийшла,— то, гадаю, можна не сумніватися, що цей протиприродний шлюб здійсниться; в такому разі треба буде залагодити деякі формальності. До кого я маю звернутися — до Герінга?

Айріні кивнула головою.

— Ви не маєте наміру жити з ними разом?

Айріні похитала головою.

— Що буде з цим будинком?

— Буде так, як того побажає Джон.

— Цей будинок!— раптом сказав Сомс.— Коли я почав споруджувати його, мене сповнювали надії. Якби в ньому жили вони, їхні діти! Кажуть, є така богиня — Немезіда. Ви вірите в неї?

— Так.

— О! Вірите?

Він відійшов від вікна і спинився біля неї, а вона стояла у вигині свого великого рояля, наче в затоці.

— Навряд чи нам доведеться побачитись іще раз,— сказав він поволі.— Тож потиснемо одне одному руки...— Губи його тремтіли, слова просто зривалися з них.— І нехай минуле залишиться минулим.

Він простягнув руку. Її бліде обличчя зблідло ще дужче, темні очі непорушно дивилися в його очі, складені на грудях руки не поворухнулись. Він почув позаду кроки і озирнувся. Між розсунутими портьєрами стояв Джон. Вигляд він мав дивний, дуже дивний — важко було впізнати в ньому того хлопця, якого Сомс бачив у галереї на Корк-стріт; він став куди