Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Затим він узяв залізний ключ і вставив його в мідну пластину. Цей ключ крутити не став. Його він просунув углиб замка, витягнув наполовину, а тоді засунув назад і витягнув плавним швидким рухом.
Повернувши ключі у скриньку, він знову приклав руки до боків кришки, так само, як раніше.
— Відкрийся, — промовив він собі під носа. — Відкрийся, хай тобі грець. Едро.
Потягнув угору, напруживши спину та плечі.
Кришка скрині не піддалася. Квоут протяжно зітхнув і нахилився вперед так, що притулився чолом до холодного темного дерева. Із нього швидко виринуло повітря, а його плечі згорбилися. Тепер він здавався дрібним і зраненим, жахливо втомленим і старшим за свій вік.
Однак на його обличчі не відображалося ні подиву, ні скорботи. Воно було просто зневіреним. Це було обличчя людини, яка нарешті дістала погану звістку, хоч уже й так знала, що її почує.
Розділ сто п’ятдесят другий. Бузина
У таку ніч кепсько було опинитися надворі.
Пізно ввечері насунули хмари, і небо мовби накрило сірим простирадлом. Вітер був студений і поривчастий; дощ раз у раз починав лити як із відра, а тоді стишувався до мжички.
Попри все це двом солдатам, які отаборилися в заростях біля дороги, начебто було добре. Вони знайшли схованку лісоруба й розпалили собі таке високе й жарке багаття, що коли до нього раз у раз приносило вітром дощ, воно хіба що плювалося й шипіло.
Двоє чоловіків голосно розмовляли, сміючись нестримним, різким сміхом людей, надто п’яних, щоби зважати на погоду.
Урешті з-поміж темних дерев вийшов іще один чоловік, який обережно переступив через стовбур упалого дерева неподалік. Він був змоклий, можливо, навіть до нитки, і його темне волосся прилипло до голови. Солдати, побачивши його, здійняли пляшки й завзято з ним привіталися.
— Не знав, чи доберешся ти, — сказав білявий солдат. — Нічка хрінова. Але ти по справедливості маєш дістати третину.
— Ти наскрізь промокнув, — зауважив бородатий і підняв тонку жовту пляшку. — Посмокчи оцього. Це щось фруктове, але б’є в голову, наче поні копитом.
— Твоя штука — якась дівчача сеча, — заявив білявий і продемонстрував свою. — Ось. Оце справді чоловічий напій.
Третій чоловік дивився то туди, то сюди, неначе не міг визначитись. Урешті підняв один палець і почав наспівувати, показуючи то на одну пляшку, то на другу.
Клен і клин.
Як хочеш, на!
Жар і попіл.
Бузина.
Насамкінець він показав на жовту пляшку, а тоді взяв її за горло й підніс до губ. Добряче, поволі випив із неї, безшумно ворушачи горлом.
— Чуєш, — озвався бородатий солдат, — залиш хоч трішки!
Баст опустив пляшку та облизав губи. Сухо, невесело реготнув.
— Ти взяв ту пляшку, яку треба, — мовив він. — Це бузина.
— Ти геть не такий говіркий, як був уранці, — зауважив білявий і схилив голову набік. — У тебе такий вигляд, ніби в тебе собака здох. Усе гаразд?
— Ні, — відповів Баст. — Усе негаразд.
— Якщо до нього дійшло, ми в тому не винуваті, — швидко сказав білявий. — Ми трохи почекали, коли ти пішов, як ти і сказав. Тіки ми вже просиділи кілька годин. Думали, що ти ніколи не підеш.
— Трясця, — промовив, роздратувавшись, бородань. — Він знає? Витурив тебе?
Баст хитнув головою та знову перехилив пляшку.
— Тоді тобі нема на що жалітися, — блондин, насупившись, потер собі скроню. — Той дурбелик мені ґулю набив — чи, може, дві.
— Йому за це дісталося, ще й із лишком, — бородатий солдат усміхнувся, потираючи кісточки пальців великим пальцем. — Завтра кров’ю сцятиме.
— То, виходить, усе добре, — по-філософськи зауважив білявий солдат і захитався, надміру драматично змахнувши своєю пляшкою. — Ти зміг попрацювати кулаками. Я зміг випити дечого гарного. І всі ми добре заробили. Усі щасливі. Усі отримують те, чого хотіли найбільше.
— Я не отримав того, чого хотів, — беземоційно сказав Баст.
— Поки що, — уточнив бородань, сягнув у кишеню й витягнув гаманець. Коли підкинув його на долоні, той важко задзеленчав. — Припини боятися вогню, і ми це поділимо.
Баст оглянув коло світла, яке відкидало багаття, і навіть не спробував сісти. А тоді знову почав наспівувати, показуючи навмання на різні речі: камінь неподалік, колоду, сокиру…
Пар і пари.
Ясен, дуб.
Дій без жару.
Дим від груб.
Наостанок він показав на вогонь. Наблизився до нього, низько нагнувся й витягнув гілку, довшу за свою руку. Другий кінець гілки перетворився на розпечену вуглинку.
— Трясця, та ти п’яніший за мене, — реготнув бородатий солдат. — Я не це мав на увазі, коли сказав «припини боятися вогню».
Білявий аж покотився зі сміху.
Баст поглянув згори вниз на обох чоловіків. За мить засміявся й він. Сміх вийшов жахливим, нерівним і безрадісним. Цей сміх був не людським.
— Чуєш, — різко урвав його бородань, уже не такий веселий, — що з тобою таке?
Знову пішов дощ, і порив вітру бризнув Бастові в обличчя важкими краплями. Очі в нього були темні й зосереджені. Знову повіяв вітер, і кінець гілки спалахнув яскравим жовтогарячим сяйвом.
Описуючи розпеченою вуглинкою сяйливу дугу в повітрі, Баст заходився показувати нею то на одного чоловіка, то на другого й наспівувати:
Зерна. Жорна.
Древо й камінь.
Вітер, води.
Бешкет п’яний.
Закінчив Баст, показуючи підпаленою гілкою на бороданя. У світлі від вогню його зуби здавалися червоними. Його обличчя було аж ніяк не усміхненим.
Епілог. Тиша в трьох частинах
Знову настала ніч. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.
Найочевиднішою частиною була порожня лунка тиша від того, чого не вистачало. Якби невпинно йшов дощ, він вистукував би по даху, заливав би піддашки й поволі змив би тишу в море. Якби в ліжках шинку лежали закохані, вони зітхали б, стогнали б і обернули б тишу навтіки від сорому. Якби була музика… але ні, звісно, ніякої музики не було. Власне, нічого з цього там не було, а тому тиша залишалася.
За стінами «Путь-каменя» з-поміж дерев долинали ледь чутні звуки гуляння десь удалині. Гра на скрипці. Голоси. Тупання черевиків і плескання в долоні. Але звук був тонкий, як нитка, і зміна напрямку вітру розірвала його, тож зосталися лише шурхіт листя й щось дуже схоже на далекий крик сови. Це також затихло, не зоставивши по собі нічого, крім другої тиші, яка чекала, наче нескінченно затриманий подих.
Помітити третю тишу було нелегко. Ймовірно, послухавши годинку, її можна було б уловити в холодному металі десятка замків, міцно замкнених, щоб відігнати ніч. Вона лежала в неоковирних глиняних глеках із сидром і порожніх місцях серед пивниці, там, де мали стояти стільці та столи. Вона була у строкатому болю від синців, що проступили на тілі, а ще в руках чоловіка, на якому були ці синці, коли він здерев’яніло піднявся з ліжка, зціпивши зуби від болю.
Цей
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
