Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

вірян скорочувалась, що близько корелювало з віддаленістю, старістю і сільською відсталістю. У Франції лише кожен сьомий дорослий стверджував, що відвідує церкву, і то в середньому тільки раз на місяць. У Скандинавії та Британії цифри були ще менші. Християнство почало занепадати навіть у Польщі, де громадяни дедалі менше дослухалися до моральних настанов колись впливового католицького духовенства. На зламі століть переконлива більшість поляків (понад половина, а ще більша частка — серед осіб до тридцяти років) підтримувала легалізацію абортів[622].

Натомість іслам розширював коло своїх прихильників — особливо серед молоді, для якої він дедалі більше слугував джерелом спільної ідентичності та колективної гордості в тих країнах, де громадян арабського, турецького чи африканського походження все ще вважали «іноземцями» і ставилися до них відповідно. Їхні батьки, дідусі й бабусі щосили намагались інтегруватися й асимілюватися, натомість молоді чоловіки та жінки в Антверпені, Марселі чи Лестері тепер відкрито ототожнювали себе і з країною народження (Бельгією, Францією чи Британією), і з релігією та корінним регіоном своєї родини. Дівчата почали носили традиційний одяг і релігійну символіку — часом під тиском з боку сім’ї, але часто — на знак бунту проти компромісів старшого покоління.

Реакція державної влади, як ми пам’ятаємо, різнилася залежно від місцевих звичаїв та обставин: лише французька Національна асамблея у справедливому нападі світського республіканізму вирішила заборонити носіння будь-якої релігійної символіки в державних школах — за це проголосувало 494 депутати проти 36. Але цей крок, до якого вдалися в лютому 2004 року і який був спрямований проти хіджабу — головного убору релігійних мусульманських дівчат, — потрібно тлумачити в ширшому та більш тривожному контексті. У багатьох країнах расові упередження слугували на політичну користь ультраправих; і вперше за понад сорок років антисемітизм у Європі посилився.

З протилежного боку Атлантичного океану, у Франції, Бельгії чи Німеччині, де антисемітизм негайно став улюбленою темою в промовах антиєвропейських і неоконсервативних експертів, його одразу охарактеризували як повернення до темного європейського минулого. Впливовий публіцист Джордж Вілл у статті для Washington Post у травні 2002 року навіть визначив рецидив антиєврейських настроїв у Європі як «другий — і заключний? — етап боротьби за “остаточне вирішення єврейського питання”». Американський посол у ЄС Роквелл Шнабель повідомив на спеціальному засіданні Американського єврейського комітету в Брюсселі, що антисемітизм у Європі «наближається до тієї стадії, коли стане таким же радикальним, як і в 1930-х роках».

Це були провокативні й помилкові заяви. У сучасній Європі антиєврейських настроїв практично не було — окрім як серед мусульман й особливо європейців арабського походження, які опинилися в Європі через болісну кризу на Близькому Сході. Арабське телебачення, яке тепер через супутник можна було дивитися в Європі, регулярно передавало новини про події в Газі та на окупованому Західному березі річки Йордан. Розлючені тим, що вони бачать і чують, та заохочені як арабською, так і ізраїльською владою ототожнювати Ізраїль зі своїми сусідами-євреями, молоді чоловіки (переважно) на околицях Парижа, Ліона чи Страсбурга почали нападати на місцевих євреїв: вони малювали графіті на будівлях єврейської громади, учиняли наругу над могилами, закладали бомби в школи та синагоги й кілька разів нападали на єврейських підлітків чи сім’ї.

Напади на євреїв та єврейські заклади, які переважно припали на перші роки нового століття, викликали занепокоєння не тільки через їхній масштаб, і навіть не через расистський характер, а через їхню приховану міжспільнотну природу. Це не був давній європейський антисемітизм: для тих, хто шукав цапа-відбувайла, щоб виплеснути своє невдоволення, євреї вже не були улюбленою мішенню. Насправді в неформальному рейтингу соціальних статусів вони обіймали непогане місце. Опитування, проведене у Франції в січні 2004 року, показало, що 10% респондентів визнали, що не люблять євреїв, але значно більша їхня кількість — 23% — не любили «північних африканців». Расово вмотивовані напади на арабів — чи, залежно від країни, на турків, індусів, пакистанців, сенегальців, бангладешців й інші помітні меншини — були значно численнішими, ніж напади на євреїв. У деяких містах вони мали характер епідемії.

У новому антисемітизмі занепокоєння викликало те, що, тоді як євреї знову ж таки були жертвами, порушниками тепер стали араби (чи мусульмани). Єдиним винятком з цього правила була Німеччина, де відроджений ультраправий рух не переймався тим, щоб провести межу між іммігрантами, євреями й іншими «не-німцями». Але Німеччина, з очевидних причин, була окремим випадком. В інших країнах державна влада більше переймалася посиленням відчуження арабської та інших мусульманських спільнот усередині країни, ніж якимсь уявним поверненням фашизму. Можливо, вони мали рацію.

На відміну від Сполучених Штатів, які продовжували ставитися до «ісламу» й мусульман як до далекої загрози, чужої та ворожої, найкращий спосіб боротися з якою — це зміцнення безпеки та «війна на попередження», європейські уряди мали вагомі підстави на інший погляд. Особливо у Франції криза на Близькому Сході перестала бути питанням зовнішньої політики — вона перетворилась на внутрішню проблему. Тому не варто дивуватися, що прагнення та відчай переслідуваних арабів у Палестині передалися їхнім розгніваним і пригніченим побратимам у Парижі. Зрештою, це був ще один спадок імперії.

Розділ 24

Європа як спосіб життя

Безкоштовна служба охорони здоров’я — тріумфальний приклад переваги спільної дії та державної ініціативи, застосованої до тієї суспільної групи, де комерційні принципи оприявнюються у найгіршій формі.

Енайрін Беван

Ми хочемо, щоб у Nokia люди відчували, що всі вони партнери, а не начальники та підлеглі. Можливо, це європейський спосіб роботи, але для нас він дієвий.

Йорма Олліла (виконавчий директор Nokia)[623]

Європейці хочуть бути певні, що в майбутньому на них не чекають ніякі пригоди. Їм їх уже вистачило досхочу.

Алфонс Ферплааце (керівник Бельгійського національного банку, 1996 рік)

В Америку треба їхати, коли ти молодий і неодружений. Але коли настає час дорослішати, треба повертатися до Європи.

Угорський бізнесмен (під час опитування громадської думки, 2004 рік)

Сучасне суспільство… це демократичне суспільство, за яким варто спостерігати без сплесків захоплення чи обурення.

Реймон Арон

Квітуча множинність Європи наприкінці ХХ століття: розмаїття геометрії її регіонів, країн та Союзу; контраст перспектив і тенденцій християнства й ісламу, двох головних релігій континенту; безпрецедентна швидкість зв’язків у межах європейських кордонів і поза ними; безліч розділових ліній, які розмивають колись чіткі національні чи соціальні розподіли; непевність як щодо минулого, так і щодо майбутнього — через усе це