Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

пригадуючи минуле і водночас наполегливо його заперечуючи, унікальна. Аналогічна одержимість національною спадщиною — le patrimoine — у Франції набула іншого вигляду. Там захоплення визначенням і збереженням цінних об’єктів та місць національного минулого налічувало багато десятків років: воно почалося з міжвоєнних виставок сільського господарства, які передавали сум за вже втраченим до 1914 року світом, і було пришвидшене спробами режиму Віші замінити незручне міське теперішнє ідеалізованим сільським минулим.

Після війни, за Четвертої та П’ятої республік, держава вливала значні кошти в національне і регіональне збереження, акумулюючи patrimoine culturel, яка мала слугувати матеріальним повчанням — застиглим сучасним нагадуванням (після болісного та бурхливого століття) про унікальне минуле країни. Але за останні десятиліття ХХ століття Франція — Франція президентів Міттерана та Ширака — змінилася до невпізнання. Тепер обговорювали не тяглість із колишньою славою — чи минулою трагедією, а радше відсутність цієї тяглості. Минуле — революційне, селянське, мовне, але передусім нещодавнє минуле, від Віші до Алжира — пропонувало мало орієнтирів на майбутнє. Через демографічні перетворення та два покоління соціогеографічної мобільності монолітна історія Франції, здавалося, мала от-от узагалі зникнути з національної пам’яті.

Занепокоєння через втрату призвело до двох наслідків. Один полягав у збільшенні кількості офіційних patrimoine — корпусі пам’ятників та артефактів, які офіційно підтримувала державна влада і які дістали від неї печатку «спадщина». У 1988 році, на вимогу міністра культури в уряді Міттерана Жака Ланґа, список офіційно захищених об’єктів, що належать до patrimoine culturel Франції, які раніше обмежувалися реліквіями в стилі ЮНЕСКО — на кшталт Пон-дю-Ґар біля Німа чи оплот Філіппа Сміливого в Ег-Морті, — кардинально збільшився.

Прикметно, що, згідно з критеріями Ланґа та його наступників, до нових французьких «об’єктів спадщини» увійшов крихкий фасад Північного готелю на паризькій набережній Жемапп: відверто ностальгійна данина однойменному фільму 1938 року — класиці французького кінематографу режисера Марселя Карне. Але Карне знімав увесь фільм у студії. Відтак збереження будинку (чи фасаду будинку), який ніколи і не показували у фільмі, можна було вважати — залежно від уподобань — чи то проявом витонченої французької постмодерної іронії, чи то неминуче фальшивої природи будь-якої пам’яті, якій отак, за вказівкою, змінюють наповнення.

Власний внесок Міттерана до національної patrimoine полягав не так у збереженні чи класифікації, як у її створенні в режимі реального часу. Жоден інший французький правитель із часів Людовика XIV не уславився такою кількістю будівель і церемоній. Чотирнадцять років перебування Міттерана на посаді позначилися не тільки поступовим нагромадженням музеїв, меморіалів, урочистих інавгурацій, поховань і перепоховань, а й титанічними зусиллями, спрямованими на те, щоб забезпечити місце власне президента в національній спадщині: від потворної Великої арки Дефанс у Західному Парижі до елегантної Піраміди Лувра, агресивно модерністської Опери Бастилії та нової резонансної Національної бібліотеки на південному березі Сени.

Тимчасом коли Міттеран був зайнятий лапідарним монументалізмом, цілком у буквальному розумінні вписуючи себе у фізичну пам’ять нації, уїдливе відчуття, що країна втрачає зв’язок зі своїм корінням, спонукало видатного паризького історика П’єра Нора стати редактором «Місць пам’яті», 5600-сторінкової праці в трьох частинах та семи томах, виданої впродовж 1984‒1992 років. Вона стала спробою визначити та роз’яснити місця і сфери колись спільної для Франції пам’яті: імена і поняття, місця і люди, проєкти і символи, які є — або були — Францією, від соборів до кулінарії, від землі до мови, від міського планування до мапи Франції в уяві французів.

У жодній іншій країні ніколи не було задумано аналогічної праці, і навіть уявити собі таке було складно. Адже праця «Місця пам’яті» Нора передає дивовижну самовпевненість французької колективної ідентичності — беззаперечне твердження, що вісімсот років національної історії заповіли Франції унікальність та спільний спадок, які надавалися до ось такого мнемонічного вираження, — і водночас відчуття тривоги, про що прямо говорить автор у вступі, що ці традиційні колективні символи спільного минулого невдовзі будуть втрачені назавжди.

Це є ностальгія як Angst[621]: страх того, що одного дня — досить скоро — сірі інформаційні вказівники, які скупчилися навколо ідеально продуманих і бездоганно прокладених французьких трас, утратять будь-яке змістовне наповнення для самих французів. Який тоді сенс був би в алюзіях (спочатку — у формі символів, потім, трохи пізніше, — у назвах) на собор у Реймсі, амфітеатр у Німі, виноградники в Кло-де-Вужо, гірську гряду Сент-Віктуар чи Верденську битву, якби вони нічого не означали? Що залишається від Франції, якщо звичайний мандрівник, якому трапляються ці назви, втратив зв’язок зі спогадами та почуттями, які вони мають викликати?

Індустрія спадщини в Англії полягає в одержимості тим, чого насправді не було, — культивуванні, так би мовити, справжньої ностальгії за вигаданим минулим. Натомість захопленню Франції своєю духовною patrimoine властива певна культурна справжність. «Франція» завжди змальовувала себе алегорично: згадайте різноманітні зображення й уособлення «Маріанни» — республіки. Тож цілком очікувано, що туга за ключами до втраченої французькості була спрямована на формальний корпус символів — чи то матеріальних, чи то інтелектуальних. Вони і «є» Франція. Якщо вони будуть втрачені або перестануть бути спільними, Франція не буде собою — у тому розумінні, яке мав на увазі Шарль де Ґолль, коли заявив, що «Франція не може бути Францією без слави».

Ці переконання поділяли політики, інтелектуали й люди різних політичних поглядів — ось чому «Місця пам’яті» були таким успішним виданням, утіливши для десятків тисяч читачів мінливу французькість, яка вже вислизала поміж пальцями в щоденному житті. Тож дуже показово те, що тимчасом як християнство (християнські ідеї, християнські будівлі, практики та символи) посідає важливе місце в томах Нора, «євреям» присвячено лише один короткий розділ — здебільшого як об’єктам асиміляції, вигнання або переслідування — і взагалі немає жодного запису про «мусульман».

Це був недогляд. У храмі французької пам’яті ісламу не було місця, а його створення постфактум суперечило б меті всієї ініціативи. Водночас ця прогалина свідчила про проблему, яку Франція, так само як і її сусіди, мала пережити, приймаючи до себе мільйони нових європейців. Зі 105 членів Європейської конвенції, яким було доручено написати європейську конституцію, усі мали європейське походження. Як і решта політичних еліт континенту, від Португалії до Польщі, вони представляли насамперед білу християнську Європу.

Чи, точніше, колишню християнську Європу. Хоча християнство в Європі мало багато різновидів — від українських греко-католиків до валлійських методистів і норвезьких лютеран, — кількість християн, які справді практикували свою віру, продовжувала зменшуватися. В Іспанії, яка наприкінці ХХ століття все ще могла похвалитися 900 обителями та монастирями (на неї припадало 60% монастирів світу), кількість активних