Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— Ти не просто катався в каретах. Жінки ж розмовляють між собою.

— Чудово. І що вони кажуть? — уїдливо запитав я, опустивши погляд на свій суп.

— Що ти чарівний, — невимушено сказала вона. — І ввічливий. У тебе не пустотливі руки, хоча в деяких випадках це, судя­чи з усього, навіть викликає досаду, — злегка всміхнулася.

Я зацікавлено підвів погляд.

— Хто?

Фела завагалася, а тоді сказала:

— Мерадін. Але я тобі цього не розповідала.

— Вона мені за вечерею й двадцяти слів не сказала, — промовив я, хитаючи головою. — І вона невдоволена, бо я не мацав її опісля? Я думав, що їй осоружний.

— Тут же не Модеґ, — сказала Фела. — У цій частині світу люди не ставляться до статевих зв’язків розважливо. Деякі жінки не знають, як бути з чоловіком, який не вдається до сміливих кроків.

— Гаразд, — мовив я. — Що ще вони кажуть?

— Нічого дуже несподіваного, — відповіла Фела. — Ти нікого не мацаєш, але й затягти тебе в ліжко — не проблема. Ти щедрий, дотепний і… — вона замовкла, явно зніяковівши.

— Продовжуй, — попросив я.

Фела зітхнула й додала:

— Відсторонений.

Це був не той нищівний удар, якого я очікував.

— Відсторонений?

— Іноді хочеться лише вечері, — пояснила Фела. — Або ­товариства. Або поговорити. Або щоб тебе хтось помацав по-дружньому. Але найчастіше хочеться, щоб чоловік… — вона нахмурилася й почала заново. — Коли ти з чоловіком… — і знову замовкла.

Я нахилився вперед.

— Скажи що думаєш.

Фела знизала плечима й відвела погляд.

— Якби ми були разом, я чекала б, коли ти мене покинеш. Не відразу. Не зі злобою чи бажанням насолити. Але я знаю, що ти це зробив би. Здається, ти не така людина, щоб навічно зупинитися на певній дівчині. Рано чи пізно ти перейшов би до чогось важливішого за мене.

Я ліниво потицяв у шматочок картоплі в супі, не знаючи, що й думати.

— Напевно, річ тут не лише у відданості, — зауважив Сім. — Заради цієї дівчини Квоут перевернув би світ догори дриґом. Ти ж це бачиш, так?

Фела зміряла мене довгим поглядом і тихо сказала:

— Мабуть, так.

— А якщо ти це бачиш, то й Денні це має бути до снаги, — розважливо відзначив Сіммон.

Фела хитнула головою.

— Це легко побачити лише тому, що я досить далеко.

— Кохання сліпе? — Сім засміявся. — І це — та порада, яку ти можеш запропонувати? — він закотив очі. — Я тебе благаю…

— Я ніколи не казав, що закоханий, — утрутився я. — Ніколи. Вона збиває мене з пантелику, і вона мені до вподоби. Але далі це не заходить. А як інакше? Я знаю її недостатньо добре, щоб серйозно твердити про любов. Як я можу любити те, чого не розумію?

Вони на мить мовчки витріщилися на мене. А тоді Сім по-­хлопчачому розреготався, неначе я щойно сказав найбільшу дурницю, яку він коли-небудь чув. Узяв Фелу за руку й поцілував її просто в багатогранний кам’яний перстень.

— Ти виграла, — сказав Сім Фелі. — Кохання сліпе, а також глухоніме. Я більше ніколи не сумніватимусь у твоїй мудрості.

***

Позаяк мені досі було недобре, я пішов шукати майстра Елодіна і врешті побачив, що він сидить під деревом у невеличкому садку поряд зі Стайнями.

— Квоуте! — він ліниво помахав рукою. — Ходи сюди. Сідай, — підштовхнув до мене ногою миску. — Поїж винограду.

Я взяв кілька виноградин. Свіжі фрукти вже перестали бути для мене рідкістю, але виноград однаково був чудовий, іще трохи — і перезрів би. Я задумливо пожував. Мій розум досі не зміг виплутатися з думок про Денну.

— Майстре Елодін, — поволі проказав я. — Що ви подумали б про людину, яка постійно змінює власне ім’я?

— Що? — він раптом сів. Його очі стали ошалілими й переляканими. — Що ти накоїв?

Його реакція заскочила мене зненацька, і я підняв руки, захищаючись.

— Нічого! — наполіг я. — Це не я. Це одна моя знайома ­дівчина.

Елодінове обличчя стало попелясто-блідим.

— Фела? — запитав він. — О ні. Ні. Вона нічого такого не зробила б. Вона занадто розумна для цього, — здавалося, він відчайдушно намагається переконати самого себе.

— Я зараз не про Фелу, — заперечив я. — Я про одну молоду дівчину, яку знаю. Варто мені тільки відвернутись, як вона обирає собі інше ім’я.

— О, — вимовив Елодін і розслабився. Відкинувся на дерево й тихо розсміявся. — Називальні імена, — проказав він із добре відчутним полегшенням. — Кістки Господні, хлопче, а я вже думав… — Елодін замовк і похитав головою.

— Що ви думали? — спитав я.

— Та нічого, — байдужливо відповів він. — Отже… Що там із дівчиною?

Я знизав плечима. Вже почав шкодувати, що взагалі про це заговорив.

— Мені просто було цікаво, що ви сказали б про дівчину, яка постійно міняє ім’я. Варто мені тільки відвернутись, як вона обирає собі інше. Діана. Донна. Даян.

— Вона, як я розумію, не якась утікачка? — запитав Елодін, усміхнувшись. — На неї не полюють. Вона не силкується ухилитися від залізного закону Атуру. Не щось таке?

— Наскільки я знаю, ні, — сказав я, також трохи усміх­нувшись.

— Це може вказувати на те, що вона не знає, хто вона така, — відповів він. — Або знає, та це їй не подобається, — Елодін підвів погляд і задумливо потер носа. — Це може вказувати на неспокій і невдоволення. Це може означати, що в неї мінлива натура і вона підлаштовує ім’я під неї. Або що вона змінює ім’я, надіючись стати іншою людиною.

— Це все дурниці, — сердито промовив я. — Це все одно що сказати, буцімто ви знаєте, що ваш суп або гарячий, або холодний. Що яблуко або солодке, або кисле, — я набурмосився на Елодіна. — Це просто вигадливий спосіб сказати, що ви нічого не знаєте.

— Ти не питав мене, що я знаю про таку дівчину, — відзначив він. — Ти питав мене, що я сказав би про таку дівчину.

Я знизав плечима, бо вже стомився від цієї теми. Ми мовчки поїли винограду, дивлячись, як снують туди-сюди студенти.

— Я знову покликав вітер, — повідомив я, збагнувши, що ще не розповідав про це Елодінові. — У Тарбієні.

Тут він повеселішав.

— Що, справді? — перепитав і, повернувшись, очікувально поглянув на мене. — Охоче про це послухаю. В усіх подробицях.

Елодін був ідеальним слухачем, уважним і завзятим. Я розповів усю історію, не втримавшись від кількох драматичних зворотів. Наприкінці я зрозумів, що мій настрій суттєво покращився.

— Це вже втретє за семестр, — схвально зауважив Елодін. — Ти шукав його і знаходив тоді, коли потребував. І не просто ­вітерець, а подих. Це тонкий нюанс, — він позирнув на мене краєчком ока й лукаво всміхнувся. — Як гадаєш, скільки часу мине, перш ніж ти зможеш виготовити собі перстень із повітря?

Я підняв оголену ліву руку, розчепіривши пальці.

— Хто може сказати, що він уже не на мені?

Елодін затрусився від сміху, а тоді, коли вираз мого обличчя не змінився, припинив сміятися. Трохи наморщивши лоба, задумливо подивився на мене. Його погляд спершу пурхнув до моєї долоні, а тоді —