Улас Олексійович Самчук - Волинь

— Кого це «його»? — запитав Кіндрат.

— Сам знаєш кого. Того самого, що вчора ляхів навів, — казав сердито Йон.

— Чому думаєш, що це він? — не здавався Кіндрат.

— Роби, що кажу, а там розберемось.

— Е, чорт бери! — казав Кіндрат… — Табак дєло! Ні чорта! Вивезем!

Рішення запало, все було сказано, сніданок скінчено, всі троє піднялися і взяли напрямок через ліс, де, на їх думку, мало бути лісове село Антонівці. Дерева шуміли німими шумами, галуззя поволі гойдалося, кожна хвоя вела свою ноту. Над усім вітер ніс хмарини, а внизу, їм назустріч, по вогкій, м'якій землі, йшло троє твердих людей.

Князькова хата, бита вітрами, сонцем, дощами і часом, стояла тоді ще на взгір'ї знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим своїм лицем до сходу сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього місця, сходило отам далі поміж одерадівськими і тилявецькими полями понад тим березняком, що здалека виглядав ніби старий білий мур, оброслий зеленим мохом. Тут кінчалися ославлені тилявецькі сіножаті з Попівською дібровою і починались людвиські запридатки. На взгір'ю сторчало кілька молодих, моторних дубчаків, що завжди сперечалися і шуміли з_вітрами, а поміж ними гніздами розложилися надуті кущі ліщини, щедро і щиро оздоблені своїм плодом… Донизу спадали полової барви смуги нив, званих сіножатями, дарма що на них, під цю пору, бовваніли на сонці золотисті півкопи вівса.

А хата стояла і не стояла, скорше приклякла на коліна, ніби поліська баба у білій сутані, йдучи на прощу до Почаєва. Вона тут урочисто сама, велично всіма забута — гонів за два від найближчого хутора відлюдної родини кацапських старовірів, її власник, пан і раб Князько, вельми їй до лиця своєю святочною, щирою самотою, запалий у себе самого, завуджений димом, битий вітрами, пражений сонцем, що колись, кажуть, мав і жінку Лукію, і сина Марка, але злощасного, бурхливого тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року, коли військо польського генерала Гелера зробило навалу на цю землю і за непокору спалило село Людвищі, його син, тоді все ще вояк якоїсь дивізії війська УНР, був поважно втручений до цієї суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час, і ніхто не знав де, аж по рокові люди знайшли у кущах старого глинища кілька кістяків і між ними, по деяких ознаках, Князько впізнав свого Марка, поховав його тут же, поблизу хати, з написом «Тут спочиває мій син», на дебелому дубовому хресті. Того ж таки року, бита горем та недугами, впокоїлась у Бозі і його незабутня Лукія.

А тоді Князько залишився сам у ворожому оточенні, як казали, запав у бездоння невситимого гніву, туги і тривоги з пекучою надією, що одного разу прийде і його день відплати. Цупкий, як капиця, як топорище невгинний, він вбудувався у твердінь життя, як мушля у твердінь каменю, з тими своїми далебі суворими синіми очима, що незгоримо гнівались під високим, тяжким чолом, на якому маєстатно, биті сонцем, палали на вітрі його патли…

І був він славетний на всю околицю бондар… Його багате подвір'я було завалене колодами сухого дуба, клена, ясена, звезеного сюди зо всіх усюдів від незнаних часів, частинно вже згнилого і запалого в землю. Під стріхою, на вбитих до стіни кілках, висіли круги в'яленої на обручі ліски, у причепі, сінях та комірчині стояли стосами готові і не готові до продажу діжі, цебри, кадуби з терпким запахом дубової клепки, а в самій хаті, зараз за порогом від мисника з деякими ознаками посуду, стояв розлого обчовганий, поточений шашіллю старий верстат з великою збіркою різноманітних струганків, рубанків, пилок і сокир, розвішених по нерівній стіні ген до самого образа Саваофа почаєвського мистецтва, що стояв у куті на трикутній поличці з почорнілою, колись мабуть червоною лампадкою, від якої трохи далі на передній стіні виднілась засиджена мухами фотографія його сина у невиразному вояцькому однострої.

І тож у цій загрузлій у землю споруді відбувся той суд і той засуд. Інколи це приходить, як сама доля. Суддею був Князько, обвину вачувачем був Йон, захищав Кіндрат, лаву присяглих держало дванадцять лавників з Тилявки, Угорська, Людвищ і Антоновець. Підсудного Ілька суджено за зраду.

Це був суд серця і годі було б вимагати тут рівноваги шальок справедливості чи ласки милосердя, християнського розуміння, коли все тут, від правіків, було наснажене чеснотами Божої природи в її первинній чистоті і силі. Чорнявого парубка Ілька суджено за його власну долю і не тільки, як одиницю з ім'ям і прізвищем, а його далебі викликано з віків, просторів і поколінь людських, як вказану пальцем призначення жертву на вівтар сил, що ними двигались дії і завдання у цьому відтинку нашої блакитної планети. Він був знаком сумління, що його іноді викидає вище призначення на забутий берег долі, як передвісника грядучих здвигів, що тут постануть з новими вівтарями жертв самопосвяти й подвигу.

Тут не будуть питати, хто, кого, коли і для чого зраджував за нормами параграфів державних законів, писаних рукою людською, тут будуть судити просто силою гніву, бо держава цього виміру вкладалася в рамці законів основних клітин тіла, червоних тілець крові, руху планет і ультрапроміння сонця. Йон, що судив і засуджував, мав вигляд дулібського, лісового кудесника, моторошного ворожбита, який вирікав свої вироки словами, вирваними не зі словника, знаного людям, а з огню гарячого, накипілого і наболілого жагою правди серця… «Щоб почати початок правосуддя на цій (він криком підкреслював це слово) землі за власними вимогами», щоб «ніхто непокликаний не топтав її без нашого дозволу», щоб «зникла між нами зрада, бо зрада це мор, параліч, засуд, небуття… Що її мудрі люди завжди випікали розжареним залізом»…

Ось де і як народився Йон… Гірким досвідом, казав він, куємо цю нашу свідомість… У хаті були люди, був Йон, його слухали і його чули. Під стелею світилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повільно, вперто…

А десь опівночі з низьких дверей самітньої будови над Лисячим Яром, нахиляючи голови, безмовно виступали чорні зариси людських постатей; була сторожка ніч з холодним місяцем над людвинською долиною, зі заходу від Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вітром.

Другого дня, у неділю, під вечір, о годині шостій, малим локальним потягом зі станції на Лубенській рогачці, Володько залишав Крем'янець. Був одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мішкуватий одяг, на носі мав незвичні окуляри, в руці незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву валізку і випадкову книжку під пахвою. Був сам, виглядав насторожено байдуже, мав запалі, зі синцями, невиспані