Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

що кличе її щоночі, голос покійної матері, який нагадував їй про обітницю першого причастя, голос небіжчика-чоловіка, що застерігав її від віскі — тріо голосів, почуте в темній задній кімнаті, де вона цілими днями сидить на самоті з пляшкою, тугою і в халаті.

— Психіатр,— несподівано тихо мовила вона,— запевняє, що ці голоси виникають із пляшки, та я сказала йому, щоб мовчав про мої голоси, бо він сам живе завдяки їм. А ви,— несподівано спитала вона вже іншим голосом,— ви б не купили в мене будинок? Дешево віддам.

— НІ,— відповів я.

— Шкода.— Похитуючи головою, вона пішла до своєї віддаленої темної кімнати — з пляшкою, тугою і халатом.

Вбиті черговим «Sorry» касира на пошті, ми повернулись до Національного музею, звідки пішли до картинної галереї, ще раз спустилися в темне підземелля до мумій, що їх якийсь місцевий відвідувач порівняв із копченими оселедцями. Останні пенні ми витратили на свічки, що швидко згоріли перед барвистими образами, потім піднялися до Стівен-Грін, годували качок, сиділи на сонечку, слухали, чи має шанси на перемогу Пурпурова Хмарина — вона мала гарні шанси. Опівдні багато дублінців повиходили після служби з церков, розбрелися по Грефтон-стріт. Наша надія на касирове «Yes[96]» не справдилася. Його «Sorry» ставало дедалі сумніше, він був ладен (як нам здалося) запустити руки в касу й видати нам позику міністра пошти, його руки, принаймні, ворухнулися в бік шухляди, але він, зітхнувши, поклав їх на мармурову стільницю.

На щастя, дівчина в зеленому капелюсі запросила нас на чай, пригостила дітей цукерками, поставила нові свічки, де було слід — перед образом святого Антонія, і коли ми знову вирушили до поштамту, касирова усмішка сяяла нам назустріч через усю залу. Він радісно послинив пучки і став урочисто відраховувати й класти банкноти на мармурову стільницю — один, два, багато... Гроші він видавав найдрібнішими купюрами, бо йому було так приємно рахувати; срібно дзенькнули на мармурі монети. Дівчина в зеленому капелюсі посміхалася: хіба ж не вона поставила свічки тому святому, якому було потрібно?

Прощатися було важко. Шпалери вбраних у темно-синє дівчат з ключками втратили свою войовничість; леви вже не рикали, тільки ігуана зі своїми мертвими очима все ще хизувалася перед нами своєю прадавньою бридотою.

Музичні автомати гриміли, кондуктори викручували з кас довжелезні пасма квитків, пароплави гули, з моря віяв легенький вітерець, безліч бочок пива завантажувалось у темні нутрощі суден, навіть пам'ятники усміхалися — темрява сновидінь була поборота гусячим пером, вуздечкою, арфою й мечем, і тільки давні газети пливли водами Ліффі до моря.

У свіжій вечірній газеті було видрукувано три читацьких листи, що вимагали скинути Нельсона; тридцять сім оголошень про продаж будинків, одне — про купівлю, а в якомусь селищі у провінції Керрі завдяки активності місцевого фестивального комітету відбувся справжній фестиваль: проводилися змагання з бігу в мішках, перегони на віслюках, змагання з греблі і та з повільної їзди на велосипедах. Переможниця з бігу в мішку посміхалася фоторепортерові, обернувшись до об'єктиву гарненьким обличчям і показуючи погані зуби.

Останню годину ми провели на перекошеній підлозі нашої кімнати в пансіоні, грали в карти як на даху, бо стільців та столу в кімнаті не було. Сидячи поміж свого багажу, з відчиненим вікном, тут таки, на підлозі — чашки з чаєм,— ми проганяли чирвового валета й пікового туза крізь дві довгі шпалери їхніх родичів, серед галасу Дорсет-стріт, і поки господиня сиділа на самоті з пляшкою, з тугою та халатом у віддаленій кімнаті, покоївка дивилась, усміхаючись, на нашу гру.

— От який красень,— промовив шофер таксі, що відвозив нас до вокзалу,— молодчина!

— Хто? — запитав я.

— Сьогоднішній день,— відповів шофер,— хіба ж не молодчина?

Я підтакнув йому. Розраховуючись, поглянув угору, вздовж чорного фасаду будинку — молода жінка саме виставляла на підвіконня оранжевий глечик з молоком. Вона усміхнулася мені, і я теж усміхнувся.

Примітки
1

«Маркіза д'О...» — новела німецького письменника Г. фон Клейста (1777—1811).

(обратно) 2

Необхідною ланкою (англ.).

(обратно) 3

Щасливий кінець (англ.).

(обратно) 4

Щаслива ніч (англ.).

(обратно) 5

Побачення (фр.).

(обратно)