Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

Я знову зупинилася, але вже від страху — він витав тут просто в повітрі. Навіть мама його відчула. Вона обійняла себе руками, сіпнувши плечима, наче їй було холодно і пробурчала:

— Моторошне тут місце.

І тут батько зробив дивовижну річ: не відпускаючи моєї руки, він підійшов до мами та іншою рукою обійняв її за плече. Від несподіванки вона навіть здригнулася і по її губах пробігла тінь усмішки, але мама одразу ж прибрала її, знову начепивши на обличчя маску невдоволення.

— Знаю, але тут безпечно. Просто атмосфера похмура. Думав, тобі така до душі. Твій палац — той ще жах.

— Ніколи не думала про нього з такого боку, — мама ніяково знизала плечима і вивільнилася з-під батьківської руки. Схоже, вона почувала себе незручно. — Куди далі? Де ці Повелителі? Я їх не бачу.

— Он за тією аркою, — батько вказав на кам'яну арку природного походження, навколо якої теж клубився туман. — Пройдемо і опинимося біля їхнього палацу. Давай руку.

Мама неохоче простягла руку батькові і ми втрьох пройшли крізь арку майже як справжня родина. 

Пройшовши крізь туманну арку, ми опинилися прямо перед монументальним палацом із сірого каменю. Він височів похмурою громадиною, примушуючи почуватися нікчемною комашкою, а його дві зубчасті башти дивилися на нас загрозливо, наче хотіли проковтнути не розжовуючи. Крізь вузькі маленькі вікна ледь пробивалося світло, але, мабуть, воно й не потрібне було власникам палацу — грізним Повелителям Обителі неупокоєнних.

Я вже збиралася спитати у батька, де ж самі господарі палацу, як п'ять постатей у чорних балахонах з низько насунутими на обличчя капюшонами виникли прямо перед нами з нізвідки. Звичайно, мене не здивуєш телепортацією, сама так вмію, але я не очікувала, що Повелителі матеріалізуються з повітря, щойно ми підійдемо до їхнього палацу.

— Ми на вас зачекалися, — центральна постать зробила крок уперед і відкинула капюшон. Замість обличчя там був обгорілий череп із сяючими темно-синім полум'ям очима, ротом та носом.

Страх отруйною змією ковзнув мені під одяг і оповив все тіло, при виді настільки жахливого обличчя. Демон, безперечно, демон, про яких я стільки читала у старих книгах. Злякавшись, я зробила крок назад, але невідома сила потягла мене вперед, піднявши у повітря. Я спробувала сильніше вхопитися за руку батька, але він відпустив мене, навпаки штовхаючи в обійми цього мерзенного демона.

— Ірфла Етірель. Дитя світла і темряви, прямий нащадок знаменитої Ерти, — мене опустили на землю за два кроки від цієї мерзотної істоти і його дихання буквально обдавало мене морозом — шкіра поколювала, наче мене кинули голою на вулиці посеред зими. Захотілося обійняти себе руками, щоб зігріти, але я не могла поворухнутися. Страх чи демон, але щось паралізувало мене настільки, що я могла лише дихати, чути та бачити. — Не бійся, дівчинко, я тебе не скривджу. Я просто показую тобі свою силу. Кивни, якщо зрозуміла.

Я відчула, що можу ворушити головою і одразу ж кивнула.

— Зовсім інша справа. А то я мав відчуття, що ти або втечеш, або нападеш.

Я знову повністю відчувала своє тіло і видихнула з полегшенням. Потрібно було щось сказати Повелителям, але я змогла видавити з себе тільки невиразне «я розгубилася».

— Нічого страшного, Ірфло, всі губляться вперше представши перед Повелителями.

— Ви демони? — за моєю спиною пролунав голос матері. У її голосі теж відчувався страх, але скоріше за мене, ніж за своє життя.

— Звичайно, демони, — здавалося, ніби цей головний Повелитель усміхається, хоча обличчя його залишалося все тією ж моторошною маскою. — Стара Ерта нас вивільнила з іншого світу. Думаєте, звідки ваші темні сили? З особливого темного джерела? Як би не так! Це все наша магія. Ми наділили вас темрявою, зробили сильнішими. Тільки ви все одно залишаєтеся світлими за своєю суттю, просто користуєтеся демонічною магією.

Я дивилася на Повелителя на всі очі. Як так? Ми світлі? Мені хотілося повернутися до мами, щоб побачити її реакцію, але я буквально застигла на місці, приголомшена цим знанням — з доброї волі, а не через магію Повелителів.

— Не дивись на мене так, дівчинко, — очі Повелителя недобре блиснули — на мить їхній синій вогонь спалахнув помаранчевим. — Ви не змінили своєї суті, впустивши в себе чужорідну магію. Ви змінили свої звички, тільки й усього. На жаль, ви не настільки слабкі, щоби стати повноцінними демонами, як це відбувається з людьми Муірна, а ми не настільки сильні, щоб вас повністю підкорити — нас лише п'ятеро. Але ми можемо зробити більше разом. Ми можемо змінити світ. Ми станемо силою, якщо боротимемося на одній стороні.

— А якщо ми відмовимося? — мій голос тремтів, як і все тіло, але дивилася я на Повелителя з викликом. Мені не подобалася ідея стати демоном. Мені не подобалася думка перетворити Велланію на обитель демонів. Я не могла зрадити свій світ заради сили та влади, як мої предки.

— Тоді ти просто помреш, дівчинко, розчинишся разом з іншими непокірними. Ти ж і так мертва, Ірфло. Ми ж можемо дарувати тобі вічність.

От тільки я не хотіла вічності.

— Що вам потрібно від нас? — схоже, маму вічність дуже навіть спокушала.

— Нам потрібна вся сила поглинання, що існує у Велланії. Рано чи пізно ми її отримали б, але виникла одна проблема — прив'язана Феллінією сила під час загибелі, торкнулася також і сили поглинання, яка була у її власниці по праву крові. І вона в ній прокинулась, а значить, це не просто частка енергії, а величезна сила, яка нам може замінити десяток тих, що спить у Сетірамах. Приведіть до мене Феліцію Фульмінаррі і я дарую вам свободу, покажу шлях назад.

— Моя дочка зцілиться?

— Ні, якщо ви не знайдете того, хто може її зцілити у світі живих. Ми не вміємо лікувати і не воскрешаємо мертвих. Ми можемо вказати живим шлях назад, але якщо ви виконаєте нашу умову.

— Виконаємо, — кивнула мама, знову все вирішивши за мене.