Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

як з попередніми господарями сталося щось недобре, і майже одразу дали заяву в місцеву службу «очистки», але скоти-чистильники поставили їх в чергу, не потурбувавшись навіть з’ясувати, в чому причина скарги. Два тижні тому представник «Тотарс Енерджік» повинен був приїхати до них обговорити можливість проведення в будинок електрики, але так і не з’явився, і компанія оголосила про його зникнення. Поліцейські особливого ентузіазму не предмет пошуків не виявили, від них нові господарі садиби і взнали, що люди зникають в цих місцях регулярно уже майже сотню років. Терпіння глави сімейства луснуло, і він подзвонив мені.

Ми домовлялися зустрітися сьогодні, а вчора в маєток приперся довгожданий чистильник з командою помічників і поліцейських. Не знаю, чого добивалася ця пародія на Чорний Десант, може, вони вирішили, що бідолаху комівояжера убив або хтось зі своїх, або якийсь волоцюга, або сам фермер. Не потурбувавшись про евакуацію родини, ці психи натовпом поперли в той ліс, який я об’їхав по великому колу. Всі, крім двох патрульних, які навідріз відмовилися брати участь в цьому самогубстві. Тільки завдяки цій парі в домі взагалі залишився хтось живий. Коли з лісу повалили мерці, старі і нові, відважні сільські парубки зустріли їх шквальним вогнем.

Але трьох столітніх ґулів кулі (будь-які кулі) зупинити не могли. Проти таких істот працює лише чорна магія, а старший чистильник вернувся з лісу уже немертвим. По-хорошому, треба було закинути парубка на мотоцикл і валити звідси, але за словами дітвака, його родина все ще ховалася в будинку разом з тими відчайдушними поліцейськими і помічником чистильника, який до лісу не пішов. Коли сонце опуститься за небокрай, мертвяки стануть сильнішими і рішучішими; вони не такі вже і дурні, просто розум, помічений печаттю потойбічного, проявляє себе примхливо і непередбачено. Життя людей залежало від того, чи зможу я вирішити ситуацію до настання темряви.

Пес-зомбі заскавчав і потерся мені об коліно.

— А тепер, хлопче, мені потрібна твоя допомога. Ти добре знаєш околиці? — він кивнув. — Чи є поблизу рівне місце, таке приблизно, як майданчик для крокету? — Він подумав і з запереченням похитав головою. — Ну, хоч би щось рівне! Мені потрібно накреслити пентаграму.

Він знову кивнув і повів мене в обхід будинку. Пес-зомбі зник у кущах, але за нього я не хвилювався. Рівним місцем виявилася поросла бур’яном обора[3]. Без складної попередньої підготовки я міг використати тільки ділянку три на три метри, про те, щоби запечатати усіх трьох ґулів одночасно, можна було забути.

— Скажи, а спирт тут є? — паливна олія погано підходила для кремації, а от спирт — саме те. Хлопчик вказав в бік будинку. — Прекрасно. Тепер видряпайся на якесь дерево і добре пильнуй! Як тільки де-небудь що-небудь за ворушиться — стукай, свисти, верещи.

Я підсадив його на нижній сук. Тепер принаймні один з нас був у безпеці.

Накреслити пентаграму було нескладно, але запалювати чорну свічку я не спішив, перед тим, як починати, мені слід було підготувати два-три різних види зброї. На під’їзній доріжці біля будинку я знайшов візочок без коня і армійську вантажівку криту брезентом, напевне, ту, котрою сюди і приїхала команда чистильника. В кабіні вантажівки, не рухаючись, сидів один зі свіжих ґулів. Я обережно заліз до кузова. Не може бути, щоб у них з собою не було ніякої зброї! Мені вдалося знайти ракетницю, пачку освітлювальних ракет і запасну каністру з оливою, усе інше поліцейські забрали з собою. Ракетницю я взяв, олію потрохи розбризкав по всій машині — просочена паливом тканина перетворювалася в прекрасний ґніт. З одною ракетницею починати бій проти трьох столітніх ґоулів було якось лячно, довелося обійти будинок по периметру з надією знайти щось ще. На моє щастя, куплена господарями бочка зі спиртом трохи підтікала (взагалі-то, так і отруїтися недовго), і мені вдалося знайти її в глибині стодоли на запах. На вулиці почало сутеніти, часу до заходу сонця майже не лишалося. Я зробив три ходки, наповнюючи спиртом великі відра і розставляючи їх вздовж доріжки на обору. Потім зарядив ракетницю, прочитав молитву і стрельнув ракетою у вантажівку.

Свіжий ґуль, який ще не зовсім освоївся у ролі нежиті, запанікував, і забув як відкривати двері кабіни. Горів він довго і кричав майже як людина.

Троє досвідчених ґулів з’явилися хутко, якби я не напружував усі свої почуття, мені не вдалося би від них втекти. Облити найшустрішого мертвяка спиртом вдалося лише з другого разу, уже вибігаючи на обору, я зумів підпалити його з ракетниці.

Спалахнув він несподівано добре, горів яскраво, з фонтанами іскор, що було дуже доречно, бо в темряві я міг промахнутися попри власну пентаграму. Далі починався міліметраж: третій ґуль відставав від другого зовсім трошки. Я запалив чорну свічку і став так, щоби пентаграма була між мною і ними, немертвий попер навпрямці через знак.

— Данґемахарус!!!

Пастка захлопнулася. Густий стовп диму заполонив пентаграму. Коли полум’я спало, чудовисько зникло без сліду. І чорна свічка також. Вона вигоріли одномоментно, тепер пентаграма стала абсолютно невинним кресленням, а останній ґуль залишився цілісінький: він був надто далеко, і полум’я його не торкнулося. Я розвернувся і помчав до дерева (більше протиставити нежиті мені було нічого), уже розуміючи, що не добіжу.

Мене врятував зомбі-пес, який з утробним гарчанням вчепився в філейну частину небіжчика. От і не вір після такого в добрі справи! Ми сиділи на дереві вдвох і дивилися, як пес тріпає мертвяка, ці двоє були варті одне одного. Я напружено думав, що робити далі: сонце майже сіло, а виясняти, на що здатне це чудовисько вночі, мені зовсім не хотілося.

— Ви ж порятуєте маму? — обережно запитав хлопчик.

— Звичайно! — звично збрехав я. — Дай тільки Макс його трохи помучить.

Пес-зомбі азартно напосідав на ґуля.

— Макс? — з сумнівом повторив хлопчик. — Взагалі-то, його звати Арчі.

— Мені неприємно тобі це казати, малий, але твій Арчі помер. Тепер він Макс. Якщо Макса хто-небуть, побачить, чистильники мене вб’ють.

— Чому?! — не зрозумів він.

— А чому вони дозволили померти всім цим людям? — резонно поцікавився я. — Тому що не вміють контролювати потойбічну силу! Знищувати її ще хоч якось можуть, а контролювати — ні.

— А ви?

Сказати йому, що я роблю це вперше в житті?

— А як же! Перед тобою — наймогутніший некромант Інгерніки! Таємне знання передається в нашій родині від батька до сина уже тисячу років. Природньо, ми використовуємо його лише для захисту людей від нежиті.

Я задумався. Життєво важливим було забрати звідси пса-зомбі — він служив доказом мого злочину, ніхто не повинен був його побачити. Бажано було також переконати хлопчика, щоби той мовчав.

— Послухай, давай домовимося. Віддай Макса мені! Я буду про нього дуже добре турбуватися. У нього справжній талант