Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

написати таке… такий… — у мене було багато епітетів для описання змісту статті в «Західному Віснику», але всі вони були виключно нецензурними.

— А чого ти хотів, Томасе? Не кожен день чорний маг зупиняє примарні навали!

— Який на… в… ціпок?! У мене була паличка! Паличка!!! І я думав, що мені доведеться нею від собак боронитися.

— Ціпок і паличка — досить схожі предмети. Ну, такі, продовгуваті…

— А сумá? Звідки взялася сумá?

— Чарівна, — міс Фіберті знову захихотіла.

— Але це ж будуть читати маги! Чорні!! А я тут виглядаю, як повний ідіот!!!

— Не хвилюйся, адже там немає твого імені. І ти подумай, як виглядатимуть після цього агенти служби «очистки»!

Я уявив, як суворі бойові маги з керівництва служби читають цю маячню… І іржав як кінь хвилин десять, не маючи сили зупинитися.

Хоча минулого тижня ситуація виглядала не такою вже і веселою.

Почалося все по дурному: намічений на карті маршрут ніяк не сходився. Одної з вибраних доріг просто не існувало, інша впиралася в зруйнований міст, зустрічних подорожніх не було, словом — в наявності були всі атрибути «нехорошого місця». Пам’ятаючи, як закінчують життя надто сміливі мандрівники, я не став намагатися подолати порослу гнилим лісом низовину навпростець, і, заклавши добрячого гака, підібрався до мети своєї поїздки з діаметрально протилежного боку. Дякувати потужному моторові і новій ґумі, я був на місці задовго до настання темряви, а чому у мого мотоциклі завжди горить фара, ви уже знаєте.

Так от, їду я серед білого дня (але ближче до вечора) розбитим путівцем, бачу на пагорбі описаний в заявці будинок і радію, що ночувати посеред поля не доведеться. І раптом на дорогу вискакує якийсь хлопчак. Мотоцикл — не лімузин, на ньому можна розминутися з пішоходом навіть на дуже вузькій дорозі, хоча задоволення від цього нижче середнього. Зупиняюся, рахую до десяти. Подумавши, вирішую, що хлопця вислали мені назустріч, і питаю.

— Чорного мага ви викликали?

Потім придивляюся, а він — весь білий, труситься, сорочка і штани роздерті на ганчір’я, кров спереду і ззаду, добре ще не своя. При цьому, повне враження, що одяг рвали зубами. Дивиться це непорозуміння на мене і белькоче:

— Мертві, вони всі мертві!

Ну, думаю, догралися чуваки — прокляття когось довбануло. Це у мене вже не перший випадок був, небіжчиків я бачив, гірко, але нічого не зробиш. Беру свій саквояж, прихоплюю, на всякий випадок, паличку (у великих господарствах завжди є собаки).

— Ну, показуй, — кажу парубкові абсолютно спокійно.

А чого мені було нервувати? Я ж не знав, що мертвяки ріжуть мешканців садиби уже третє покоління підряд, а напередодні сюди приїхав чистильник і всіх перебудив!! Іду я, значить, у бік будинку, і тут мені назустріч виходять троє ґулів. Нормальні такі, повністю дозрілі монстри, точаться зеленим соком, на голову вищі за будь-яку людину, З кігтями і іклами такого розміру, що таких у жодної живої істоти не буває в принципі. Причому, не дивлячись на світлу пору дня, рухаються вони дуже швидко, а у мене ні пентаграма не намальована, ні вогнемета під рукою немає.

Оперативні прокляття студентам викладають лише на п’ятому курсі, в самому кінці, на четвертому ми тренувалися всього лиш викликати і утримувати базовий знак, але смертельна загроза фантастично прискорює процес навчання.

Як повинно виглядати бойове прокляття (з точки зору зовнішнього спостерігача) мені було відомо ще з часів Тюремної бухти. Шаленіючи від жаху, я видавив з себе якусь дригкотливу форму, зім’яв її в щось віддалено подібне на «Тіньовий Серп» і, репетуючи «Хіру Хашу!», кинув у ґулів.

Природньо, моє закляття їх не спопелило, але хоча б затримало: в тих місцях, де уривки плетіння торкнулися тіл, їх подерло на такі довгі пасма, які ще й ворушилися наче щупальця. Це їх не те, щоб зіпсувало, скорше, спантеличило. Поки вони намагалися вирішити, чи збирати себе докупи, чи залишити так, я підхопив пацана під паху (він весь цей час сховався у мене за спиною) і дременув геть.

Хорошу фізичну підготовку дають магам в Редстонському Університеті!

Я забіг за якусь стодолу і згадав, що ґулі переслідують лише те, що бачать (тому що довго утримувати образи в пам’яті вони нездатні). Зупиняюся перевести дух, я розумію, що дечого не врахував: ґулів, виявляється, було не троє, а четверо, при цьому, четвертий — піднятий труп собаки.

Досить свіжий. Стоїть і дивиться.

За життя це був великий, гостровухий пес, яких люблять тримати фермери долин. Втручання неживого уже змінило його: кості і м’язи видовжилися, шкіра натягнулися і місцями полускала, зуби повипирали з пащі. Природньо, потойбічне «щось», яке оживило собаку, не хотіло його спотворювати, воно просто не знало, не могло знати, якою насправді повинна бути жива істота, але часу після смерті пройшло мало, і відхилення були ще не настільки сильними. З забаґанки якихось невідомих сил, хвиля псевдожиття торкнулися не лише тіла, але і мозку тварини (а таке стається нечасто) — вона зберегла рухи і повадки собаки, навіть хвостом трохи помахувала. Певно, за життя цей пес і кошенятка не образив. Зараз йому почав дошкуляти голод, потреба рвати і поглинати живу плоть, але він звик приймати їжу з рук людей і ще не настільки обезумів, щоби почати на них полювати.

Він чекав, що я його нагодую.

У мене було два варіанти. Я міг простромити свою паличкою його голову і жити далі, назавжди запам’ятавши погляд обдуреного собаки, який навіть мертвим залишався відданим людям. Або я міг завершити процес, виправити допущені потойбічними силами помилки, перетворивши його у справжнього зомбі, якому не будуть потрібні кров і плоть, тільки регулярне відновлення реанімуючих заклять. Якщо хтось застане мене за такими діями, мене спалять. І добре, якщо перед тим спочатку повісять.

Погано бути чорним магом, який виріс серед білих.

Я підкликав собаку тихим свистом, дозволив йому обнюхати свою долоню, і поклав руку на спину. Завершити перетворення виявилося несподівано легко: життєві меридіани ще не вистигли в його тілі, досить було провести чарами поверх них, ніби так і мало бути. Виконані мною дії псові сподобалося: він заметляв хвостом і спробував лизнути мені лице.

Отже, на повістці денній залишилося троє ґулів, але з ними такий фокус би не вдався — вони перетворилися давно і назавжди. Я повернувся до хлопця, який спостерігав за моїми діями з напруженою цікавістю. Він був настільки вимучений страхом, що тікати ще і від мене уже не міг.

— Зберися, хлопче! Мені потрібно знати, що сталося, або нас тут всіх зжеруть.

Досвід спілкування з вітчимом і з братиком-білим допоміг мені вияснити усе, що треба, не опускаючись до рукоприкладства і знущання з нещасної дитини. Все було гірше нікуди: його батьки купили маєток пів року тому, після того