Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

15

Ти, мати твою, душу мені вирвала! Ти це розумієш?!

© Кирило Бойко

Поки мене на шматки розкладає, Любомирова відмирає і тікає. Пірнає в натовп, і немає її. Прикриваю повіки, стискаю щелепи і планомірно вдихаю.

Не побіжу за нею. Хто вона така, щоб я за нею, чорт забирай, бігав?! Я! Після того, що вона зробила! Таке не прощають. Пішла вона на хрін!

Чортова... Чортова... Чортова... Чортова...

Кидаюся слідом.

Через натовп колгоспників, який кричить. Через якийсь фермерський двір. Через сад. Поки не бачу сукню, що біліє в темряві. Прискорююся, чуючи лише власне шалене серцебиття. Швидко наздоганяючи, обхоплюю рукою поперек тіла.

На мить притискаю до себе. Заплющую очі. Вдихаю.

Один затяжний удар серця. Шалене розширення чотирикамерного м'яза. На осколки.

Відкидаю. Розгортаю. Припираю до огорожі з сітки. Разом на ній гойдаємося, поки ловлю долонею її обличчя і врізаюся поглядом в очі.

Це більше не любов і вульгарність. Це смерть і пекло.

Дощ обрушується. Не зачіпає. За грудиною такі блискавки висікає, що здається, армагеддон почався зсередини мене. Пірнаю в її зіниці. Як зазвичай, у душу прориваюся. А бачу той клятий знімок і вбивчі слова.

"Я все вирішила. Невинності більше немає..."

"Я переспала з іншим..."

- Ти що накоїла? Ти що, блядь, накоїла?! - звіром реву, перекрикуючи шум дощу.

Усередині мене голосніше ллє. Затоплює гарячою лавою. По саму маківку в ній.

- Що хотіла, те й зробила! Я тобі нічого не обіцяла. А те, що гроші взяла, так ти сам змусив! Я тобі одразу сказала, що віддам усе. Не зараз, але...

- Та до чого тут гроші?! До чого, блядь, гроші, а? - слова летять одним бурхливим, хрипким потоком, що роздирає горло.

Любомирова здригається. Ловить тремтячими губами повітря.

Не знаю, чому їй боляче. Мене душить лише одна дурманна думка - вона більше не моя.

- А при тому, що ти мені заплатив! - кричить надсадно і голосно схлипує. - Настільки хочеш бути першим, що готовий платити? Ти хворий! Ти просто схиблений на тому, щоб у всьому бути першим! Хворий!

- Так, хворий! Так, хочу! Так хочу, що не просто, блядь, гроші... Я, мати твою, життя готовий був віддати! Ти це, блядь, розумієш? - вигукую агресивно, не в силах приховати біль.

- Ні, не розумію! І не збираюся розуміти. Ти весь час брешеш! - заплющуючи очі, гарячково мотає головою.

- Ти, мати твою, душу мені вирвала! Це ти розумієш?!

Здавалося б, куди ясніше?! Але Любомирова, ніби загіпнотизована маніячка, вперто віщає одне й те саме:

- Ні, не розумію! Досить вигадувати! Моє життя - це не частина гри, в якій потрібно перемагати, Кириле! Ось і все... Ось і все! Залиш мене в спокої тепер.

- Все? То ти це бачиш? Тільки це?

- А як іще?

- Якби все було так, я б узяв твою цілку ще тоді!

- Упевнена, у тебе просто в той момент інші плани спрацювали... І якби не Довлатова...

- Ти, на хрін, чуєш тільки себе? - гаркаю, відверто лякаючи її.

Пам'ятаю про серце, але вже не можу зупинитися. Загинаюся.

- Просто їдь, Кириле! Їдь! Будь ласка... - дощ не дає побачити, але я й так чую, що вона ридає. - Ось... Ось навіщо ти приїхав? Я ж тобі написала... Я просила... Я тебе обдурила... Я спала з іншим, ти мене чуєш? Чуєш?! - не припиняючи кричати і плакати, лупить мене кулаками в груди. Похрін. Усередині болючіше. З такими почуттями я ще не стикався. Вони мене вбивають, але, мати вашу, якось надто вже повільно. Пекельна мука. - Ну що ти дивишся? Що ти дивишся? Я жахлива! Заплатив ти, а отримав інший! Ти повинен мене ненавидіти! Чуєш? Ненавидь мене! Ну що ти дивишся? Як ти дивишся? Ненавидь мене! Кириле... Будь ласка...

- Я тебе ненавиджу, - висікаю кожен звук.

Гаряче. Люто. Відчайдушно.

Любомирова здригається, ніби їй від цього боляче. Можливо, зачіпає її довбане бажання бути для всіх гарною? Зі мною так вийшло.

- Прекрасно... - шепоче і зривається. Скривившись, як дитина, тремтить губами. Блядські почуття, мені її, попри все, хочеться втішити. Ледве тримаюся. І навіть радію, коли вона шепоче: - Бо я тебе... Я тебе теж ненавиджу... А ти ніяк цього не хотів розуміти... Ніяк...

- Чудово... Тепер зрозумів, - кілька слів згаслим захриплим голосом, а вибиває все повітря з легень. Судорожно і зі скрипом ковтаю нову, життєво необхідну порцію кисню. Це все, що я зараз впускаю всередину. І цього вистачає, щоб множити й підривати пекельний котел емоцій. - Якщо ти мене так само сильно, як я тебе, взагалі питань немає.

- Ні?

- Ні.

Я б хотів відвернутися і не дивитися їй в очі. Але я не міг. Зараз, коли слова між нами притихли, але не втратили силу, візуальний контакт відчувається ще більш напруженим. Очевидно, я повний дебіл, бо відчуваю, як зв'язок між нами посилюється.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍