Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

— Ви, головне, не нервуйте. Усе можна владнати.

Зазвичай після такої фрази навпаки, треба нервувати. Що я відразу й починаю робити.

— Ви мене лякаєте, — зізнаюся, впиваючись нігтями у свою сумочку.

Сідаю в крісло для відвідувачів, а в самої коліна тремтять і все тіло кидає то в жар, то в холод.

— Почну з поганої новини. На жаль, результати не є втішними, — каже лікарка, переглядаючи папери. — Перерва в лікуванні згубно позначилася на вашому здоров’ї. Боюся, поки що ви не зможете мати дітей природним шляхом.

Здається, підлога йде в мене з-під ніг. Обличчя лікарки розпливається перед очима. Не можу повірити в те, що почула.

— Як? Чому? — видихаю через спазм, що стиснув мені груди.

— У вас непрохідність обох труб, і вона лише посилилася через перервану терапію.

— Але ж це лікується?

Вона підіймає погляд на мене:

— Так, але ви повинні розуміти, наскільки це дорогий та трудомісткий процес. Лікування може розтягнутися на роки, а у вашому віці запасу часу вже немає. Тим паче у вас в анамнезі жодної вагітності. Ні викиднів, ні абортів.

— Я згодна на все! Що потрібно робити? — дивлюся на неї з надією.

— Добре. Спочатку повернімося до медикаментозного лікування. Якщо покращень не буде — тоді операція.

У мене у вухах щось шумить. Не можу зосередитися на словах лікарки. Не розумію, що вона говорить. Відчуття, ніби я все глибше і глибше занурююсь у вир.

— Я…

— Розумію, це не ті новини, які ви хотіли почути. Але якщо у вас є партнер і ви хочете дітей… — продовжує лікарка. — Зневірятися не треба. Як я вже казала, є й інше рішення.

Вона усміхається, бажаючи мене підбадьорити. Але мені від її усмішки лише гірше стає.

— Яке?

— ЕКЗ. У цьому випадку ембріон підсаджується просто в матку, минаючи складну ділянку. Але все одно спочатку доведеться пройти курс гормонотерапії. Можу вас записати.

Машинально киваю.

— ЕКЗ не потрібно, — спохоплююся, — я не планую вагітність найближчим часом. Краще запишіть мене на лікування.

— Добре, головне, не впадайте у відчай. До того ж завжди є альтернатива. Подумайте про це.

Лікарка співчутливо дивиться на мене.

— Гаразд, дякую. До побачення.

Виходжу з кабінету, не відчуваючи під ногами підлогу. Нічого не можу збагнути. Як же так. Так, я закинула лікування, але організм працює як годинник, нічого не болить.

Може, це просто помилка?

Напевно, варто піти до іншого лікаря, щоб підтвердити діагноз. Але як уявлю, що доведеться знову проходити всі ці малоприємні процедури…

Ох, а ще Микита. Адже він зрозуміє, що зі мною щось не так. А я не хочу, щоб хтось, тим паче він, знав про мої проблеми.

Обертаюся на двері кабінету. Мені так і кортить повернутися, попросити лікарку ще раз перевірити мої результати. Але туди вже зайшла нова пацієнтка — майбутня матуся з великим животом.

З важким серцем йду на вихід.

Намагаюся втішити себе морозивом, купленим у найближчому кіоску. І розумію, що немає жодного бажання повертатися до офісу. А треба.

Тягну час, сидячи на лавці. Дивлюся на молодих жінок, що проходять повз із колясками. І відчуваю, як на очах збираються сльози.

Не те щоб я хочу дітей просто зараз. Але знати, що їх може взагалі не бути — просто жахливо.

Лікарка має рацію, я повинна зайнятися своїм здоров’ям. Повернутися до лікування. Інакше потім буде пізно…
Зрештою, неохоче повертаюся на роботу.

— З тобою все гаразд? — Микита одразу помічає мій стан.

Хочу відправити його додому. Але варто лише опинитися поряд із ним — і я боягузливо ховаюсь у його обіймах від проблем.

— Обійми мене, — кажу, втикаючись носом у його груди.

— Діан, щось не так із роботою? З податковою? — він притягує мене до себе.

— Ні, з цим усе гаразд, — видихаю.

— Тебе довго не було. Я вже думав, що не повернешся. Зовсім інстанціями заганяли.

— Ні, інстанції тут ні до чого. Це інше…

Він ніби відчуває, що я не хочу розповідати. Не наполягає, просто киває:

— Гаразд. Говори, якщо будуть проблеми.

Я видавлюю усмішку:

— Обов’язково.

А в самої немає сил.

Раз за разом прокручую в голові те, що сказала лікарка. Потрібно знову лікуватись, але гарантії немає. І вік — головний мій ворог.

Підіймаю погляд на Микиту.

Так, мені з ним добре, стосунки в нас чудові. Але чим далі, тим більше я прив’язуватимуся. А він…

Раптом колись він захоче дітей? А я не зможу завагітніти.

Що тоді я скажу? Як виправдовуватимуся?

Напевно, краще зізнатися просто зараз, поки не стало надто пізно. Він повинен знати, що зі мною відбувається…

Я вже розтуляю рота, коли в пам’яті спливає стара приказка, яку так любила повторювати моя бабуся: «Чоловік любить здорову дружину…»

Чи потрібна я буду Микиті з болячками?

У грудях стає боляче. Немов залізний обруч стискає мої ребра.

Боюся сказати правду і водночас розумію, що треба. Але не тут, не зараз. Краще вдома, де нам ніхто не заважатиме.

Ця думка переслідує мене всю дорогу, доки їду додому. Микита добирається окремо, але коли я під’їжджаю, він уже чекає. Ми разом заходимо в під’їзд, напружено дивимося одне на одного, поки підіймаємось у ліфті. Повітря між нами вібрує та іскрить.

Ледве переступаю поріг квартири, як відчуваю на плечах руки коханця. Він нетерпляче розвертає мене обличчям до себе.

Куртка падає на підлогу.

Нервово ковтаю. Судомно підбираю слова.

Нам потрібно поговорити. Потрібно сказати йому правду…

Але натомість тягнуся до нього і притискаюся губами до його губ.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно