Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наші стосунки чудові. Інакше не можу сказати. Перший місяць пролітає немов уві сні, з якого не хочеться повертатися.
Так, іноді Микита проводить час із друзями, але я вже не сприймаю це так гостро. Хоча все одно в глибині душі сидять ревнощі: а що як він зустріне дівчину свого віку?
Страх втратити його не залишає мене.
Але відразу відкидаю подібні думки.
Якби він хотів зустрічатися з ровесницею, то вже зустрічався б із Настею. А він вибрав мене. Це в моєму ліжку він спить. Це зі мною він проводить ночі. Мене цілує, мені шепоче різні збудливі слівця.
В офісі про наші стосунки ніхто не знає. Помічають, звісно, що Микита частенько замовляє мені обід із доставленням чи приносить папери замість колег. Але дівчата вважають, що він до мене просто підлещується, щоб хорошу характеристику отримати.
Я не поспішаю відкривати їм правду. Тим паче що Микита регулярно заграє з Настею на публіку. Вона, так би мовити, наша “ширма”, і мені часом її навіть шкода.
Одного дня на мій телефон приходить дзвінок. На екрані висвічується назва репродуктивного центру, де я давно стою на обліку. І серце тужливо стискається.
Адже я так і не закінчила лікування. Закинула, коли весілля не відбулося. Але нещодавно знову звернулася туди та пройшла обстеження.
Звичайно, Микита надто молодий, щоб хотіти дітей просто зараз. Он як він злякався, коли кінчив у мене. По очах видно було, що діти йому не потрібні.
Але я все частіше ловлю себе на думці, що хочу народити від нього. Хочу вкрасти частинку коханої людини…
Коханої?
Здивовано заплескую долонею розкритий рот.
Ми з Микитою не освідчувалися одне одному в коханні. Я навіть боюся сказати це вголос, щоб не наврочити. Але саму себе не обдуриш.
Настав час визнати, цей хлопець запаморочив мені голову. Я кохаю його. І хочу від нього дітей. От і все.
Підношу телефон до вуха.
— Діано Георгіївно? — чую привітний жіночий голос.
— Так, це я.
— Добридень, мене звати Дарина. Я дзвоню щодо ваших аналізів. Лікарка хотіла б із вами поговорити. Коли вам буде зручно до нас підійти?
Усередині все обмирає.
— З моїми аналізами щось не те?
— Лікарка усе пояснить під час особистої зустрічі. Скажіть, коли вас записати на візит.
— А коли є вільний час? — говорю, а в самої горло стискається.
Чую в телефоні клацання по кнопках клавіатури.
— Є вікно сьогодні на другу годину. Вам підходить?
— Так, звісно.
— Записала. Усе, чекатимемо на вас.
— Дарино! — я встигаю крикнути, доки вона не відключилася.
— Щось ще?
Поправляю комір блузки. Здається, що він душить мене. Ще й руки тремтять.
— Будь ласка, скажіть, там щось страшне?
Голос адміністраторки вкрай спокійний:
— Лікар вам усе пояснить.
Не витримую. Повітря судомно виривається з моїх стиснутих губ. — Вибачте, — тон Дарини стає м’якшим. Вона явно почула, як я зітхнула. — Там зовсім не обов’язково щось страшне, просто такий регламент. Уся інформація щодо клієнтів конфіденційна. Я не маю до неї доступу.
Отже, все-таки доведеться набратися терпіння.
— Дякую, — бурмочу в слухавку.
Дивлюся на годинник. До візиту ще три години. Краще, якщо піду трохи раніше. Клініка недалеко, лише три кілометри. Пройдусь пішки, заспокоюся. Заразом подихаю свіжим повітрям. Хоча в нашому мегаполісі він «свіжий» дуже умовно.
Ставлю нагадування на першу. І намагаюся поринути в роботу.
Будильник дзвонить одночасно зі стукотом у двері. Скидаю голову.
— Хто замовляв «Каліфорнію» на обід? — на порозі стоїть Микита.
На обличчі грає м’яка усмішка, яка робить його схожим на хлопчиська. У руках — коробка з відомим у місті брендом, що займається доставленням суші.
Кидаю погляд на годинник.
— Дякую, але я зараз у справах тікаю.
— І ні хвилинки поїсти? — він проходить до столу. Кладе коробку переді мною. — Дивись, твої улюблені.
Мене ж трохи потрушує перед зустріччю з лікарем. Краще б мені одразу сказали результати обстеження, от і все.
— Вибач, повернуся, тоді й поїм. Я ненадовго.
Чи треба говорити, що мені зараз шматок у горло не лізе?
— Підеш голодна? — хмикає хлопець. — Ну ж бо, хоч трохи перекуси.
Але я різким жестом кладу долоні поверх коробки, не даючи її відкрити.
— Микито, не треба. Я дуже вдячна за турботу, але… потім.
На його обличчі з’являється незрозумілий вираз. Але все ж таки він відступає.
— Гаразд, як хочеш.
Ховає руки в кишені.
— Вибач, — беру свою сумочку, — але я справді дуже поспішаю.
Так, до візиту до лікаря ще година, можна не поспішати, але мені хочеться втекти прямо зараз. Просто побути наодинці. Може, я сама себе накрутила й там немає нічого страшного. Але я не зможу заспокоїтися, поки все не дізнаюсь.
Цмокаю Микиту в щоку.
Мить — і він перехоплює мене за талію. Я опиняюся в теплих обіймах. Видихаю вже спокійніше.
— Ми сьогодні ще побачимось? — Микита заглядає мені у вічі. — Повертайся швидше. Не можу чекати.
Його губи опускаються на мої.
Легкий поцілунок пробуджує тремтіння всім тілом.
Не хочу розривати обійми. Не хочу йти.
Але треба.
— Так, я постараюсь повернутися раніше, — шепочу йому в губи. — Все, йди.
Микита першим залишає мій кабінет. Я нетерпляче відлічую п’ять хвилин, і тільки тоді виходжу.
Про наш зв’язок ніхто не повинен дізнатися.
Поки йду до клініки, встигаю трохи заспокоїтись.
Ось чого накрутила себе? Ще нічого не знаю, а вже вирішила, що там усе погано. Це точно гормони грають.
— Здрастуйте, Діано Георгіївно, — лікарка зустрічає мене втомленим голосом. Але відразу на її обличчі з’являється усмішка. — Проходьте, надійшли результати ваших аналізів.
— Так, мені повідомили, — я знову напружуюсь. — Там щось не так?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут», після закриття браузера.