Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

— Ти знаєш, звісно, ти знаєш, — невесело сміється вона, відвертаючись на мить.

Я просто втрачаю залишки будь-якого глузду.

Рита виглядає такою привабливою, коли нарешті зривається, і я нізащо — нізащо, ніколи, — не відмовлюся від того, щоб отримати її. Це все буде моїм — її рідкісні усмішки та несподіваний сміх, незручність і затишок мовчання, її вишукане й соковите тіло.

Їй доведеться відкритися, — бо я її розкрию та отримаю, — бо я більше не можу і не хочу терпіти.

— Хочеш сказати, що це не так?

— Хочу сказати, що Салазаров... хоч і здається малоприємною людиною, але шпигувати він мене не відправляв. Ти, напевно, не повіриш... Але я б ніколи не погодилася на таке.

Я роблю крок уперед і вона завбачливо рухається вбік.

Рита завмирає біля бічної ніші широкого вікна. Його наполовину закриває стара шафа з дверцятами, вже зіпсованими дощами та вітром.

Я демонстративно роблю ще один крок, тепер прямо до неї, і Рита схрещує руки на грудях у захисному жесті.

— А навіщо він тебе відправив? Давай, відверто. Я вже голову зламав, щоб відшукати причину твого перебування в клубі. Я планував годувати тебе липовою інформацією, але це, найімовірніше, вже безглуздо.

Вона знову задирає голову, — а мої зуби скриплять, побачивши цей гордовитий рух, до якого я вже надто звик, — і потім Рита визирає в сад, щоб знову сховатися від мого погляду.

— Знаєш... Я, напевно, пошкодую про те, що скажу зараз, — вона тихенько зітхає. — Цього точно говорити тобі не варто, бо в тебе самолюбство як... Прямо як на всю хокейну команду. Але є велика перевага в тому, що ти буваєш таким... прямолінійним. Говориш усе прямо і як є, — ледь чутно закінчує вона.

— Це не я кажу все надто прямо, — я мимоволі смикаю шиєю, — це вони всі говорять надто брехливо.

— Вони всі? — майже пошепки перепитує Рита, тепер дивлячись на мене круглими очима.

— Вони всі, — з натиском відповідаю я. — Інші. Усі.

— Салазаров не висунув жодних умов, коли відправив мене сюди, — упевнено вимовляє вона.

Вона не бреше.

Я зупиняюся впритул до неї. Кроси впираються в її безглузді капці з буйним рожевим начосом, і Рита швидким рухом поправляє волосся.

Дуже даремно, адже я точно їх усі зараз сплутаю.

— А навіщо це тобі, навіщо погодилася працювати в клубі? — карбую я кожне слово.

— Це не твоя справа. Мені потрібно було... дещо від Салазарова, — із затримкою відповідає вона.

Не моя справа? Я з тих, хто сам вирішує, яка справа моя чи чужа. Ось у цьому ми всі з Ритою Шаповаловою ніяк не зійдемося. 

— Я побуду зараз дуже прямолінійним, раз виявилося, що ти здатна це оцінити.

Рита вочевидь має намір відповісти й навіть відкриває рота, але потім приголомшено і надсадно видихає, коли я втискаю її в нішу біля вікна і запускаю руку їй під сукню.

Мої пальці одразу знаходять край білизни, а я проштовхую всю долоню під її труси — щоб погладити ніжні припухлі складки, щоб приголубити знайдену опуклість, щоб наполегливо проникнути всередину неї пальцем.

Я не збираюся дражнитися. Її тіло зараз мені все розповість, а потім власниця цього тіла буде змушена у всьому зізнатися на словах.

Рита настільки шоковано і збентежено дивиться на мене своїми круглими очима, що я трохи змінюю план дій, бо я...

... бо я не можу мислити ні про які плани, коли вона стає мокрою під моєю долонею і коли я нарешті зриваю з її тремтячих губ поцілунок.

Вона всюди тепла і волога, і тремтливо м'яка.

Я контролюю натиск поцілунку... десь секунд десять. Потім Рита ледь чутно стогне мені в губи, смикаючи ногою, і я несвідомо втискаю її всю в себе та пещу прочинений рот глибоко й грубо.

Впираюся в її обличчя, як той пес, що заблукав, у надії, що перепаде ще багато поцілунків.

А Рита намагається весь час видихнути, інколи на мить затискаючись усім тілом, але все одно вона — така чуйна й палка під усією цією удаваною витримкою, і серце в мене захлинається тремтінням, ніби зараз вистрибне.

— Артуре, — нарешті видихає вона. — Артуре, — вона навіть намагається говорити знову суворо, трохи випрямляючись.

Мої губи прихоплюють будь-які відрізки шкіри, до яких можна дотягнутися, але її щоки та м'якість рота занадто ніжні для гарячки мого безпам'ятства.

Терзаю її губи захопленнями, і себе сам терзаю непослідовністю — Рита постійно повертає голову невлад, а я хочу все бачити, хочу кожен погляд прочитати.

Вона іноді смикається, закидаючи обличчя, і я — як безпробудний п'яниця — відстежую кожну зміну виразу на її обличчі, кожен міліметр, кожен помах вій, ніби я прямо з неї зараз питиму.

— Рита... — я намагаюся дотягнутися до вушка, але слова губляться в її волоссі й осідають видихами на мокрій шкірі скронь. — Скажи правду. Скажи. Скажи, що хочеш мене. Скажи.

Вона розплющує очі, що палають емоціями, але коли нічого мені не відповідає, я кидаюся на її рот, шумно дихаючи лише через ніздрі.

І працюю рукою поміж неспокійних ніг, м'яких стегон, і беру її пальцями невблаганно швидко, змушуючи інколи вигинатися.

— Скажи правду. Що хочеш мене, — насилу виштовхую слова назовні.

Рита намагається відвернутися, надсадно схлипуючи лише раз і опускаючи погляд на мою руку, яку я сам, напевно, не в змозі зупинити.

Замість того, щоб закричати від безсилля, я змушую її несамовито лизатися зі мною.

І змушую мукати, бо шалено пещу її мокрі складочки й всередині... всередині вона така гаряча і податлива, і це все через мене.

Я знаю: все через мене. Я подумки повторюю це, бо хочу аби ці слова повторювала саме вона.

— Артуре, — її голос, що переривається, осідає на моїй шкірі короткими замиканнями. — Артуре, Артуре, мені потрібно... треба... — Вона скрушно мотає головою. — Усе, я... це занадто...

— Треба, щоб ти сказала правду, — сиплю я. — Подивися. Не впустила мене в дім, — я прихоплюю зубами її тремтячу губу, вологу й солодку. — Подивися. А тепер впустила. Впустила мене всередину. Впустила мене в себе, — шепочу їй у щоку.