Стівен Кінг - Салимове Лігво

— Отакої! — не виказав жодного здивування Паркінс. — Цей Проноза, любить він теревенити. Якось він розкриє свого рота занадто широко та й сам до нього завалиться.

Бен на це не сказав нічого.

— А якшо б ви, приміром, підписали тоді її мені?

— З задоволенням.

Бен узяв зі стола ручку, розгорнув книжку на форзаці («Гарячий зріз життя» — Клівлендська «Щира газета»[101]) і написав:

З побажанням усього найкращого

Констеблю Ґіллеспі

Від Бена Міерза

24/9/75

Він віддав книжку назад.

— Вельми вам вдячний, — сказав Паркінс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Він нахилився і загасив цигарку об край кошика на сміття. — Це єдина в мене підписана книжка з тих, що маю.

— Ви прийшли сюди, щоби вчинити мені допит? — спитав Бен, посміхаючись.

— А ви таки кмітливий, — сказав Паркінс. — Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.

— Що б вам хотілося дізнатись?

— Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?

— Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?

— Йо.

— Констеблю, я підозрюваний?

— Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, — оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.

— Припустимо, я не захочу вам розповісти.

Паркінс знизав плечима й дістав сигарети:

— То ваша справа, синку.

— Я вечеряв у Сюзен з її рідними. Пограв трохи в бадмінтон з її батьком.

— Певен, він вас теж обіграв. Він завжди побива Ноллі. Ноллі уголос марить, ледь не волає, як би йому хтілося бодай разок перемогти Білла Нортона. О котрій ви звідти пішли?

Бен розсміявся, але цей сміх не був сповнений великої кількості гумору.

— Ви доколупуєтеся аж до кості, хіба не так?

— Знаєте, — сказав Паркінс, — якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективів, отих, що по телевізору, я міг би подумати, що у вас є що приховувати, так ви витанцьовуєте польку круг моїх запитань.

— Нічого мені приховувати, — сказав Бен. — Я просто втомився бути в місті чужаком, на якого показують пальцями на вулиці, на якого, підштовхуючи одне одного ліктями, кивають у бібліотеці. А тепер, під типовим для маклера-янкі претекстом, сюди з’являєтесь ви, намагаючись вивідати, чи не ховаю я у своїй шафі скальп Ралфі Ґліка.

— Годі, я такого не думав, зовсім ні, — вдивлявся він у Бена понад своєю сигаретою, і очі його скрем’яніли. — Я просто намагаюся вас відособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось із цим пов’язані, ниділи б ви вже в арештарні.

— Гаразд, — мовив Бен. — Я пішов від Нортонів близько чверті по сьомій. Прогулявся в бік Шкільного пагорба. Коли стемніло вже так, що майже нічого не видно, я повернувся сюди, дві години писав, а потім ліг спати.

— О котрій ви повернулися сюди?

— Чверть по восьмій, гадаю. Близько того.

— Ну, це не відмиває вас так чисто, як мені б хотілося. Ви кого-небудь бачили?

— Ні, — сказав Бен. — Ні душі.

Паркінс нерозбери-що буркнув і підійшов до друкарської машинки.

— Про що ви зараз пишете?

— Не ваша, чорт забирай, справа, — відповів Бен, і голос у нього став ніяковим. — Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете свої руки й очі подалі від цього. Якщо тільки ви не маєте ордеру на обшук, звичайно.

— А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподівається, що її книжки читатимуть.

— Коли воно переживе три чернетки, редакторські правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набір і друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примірники. З автографами. Зараз же це підпадає під визначення «приватні документи».

Паркінс усміхнувся і відійшов:

— Непогано. Утім, я сумніваюся, що це підписане зізнання бодай у чомусь.

Бен у відповідь йому також усміхнувся:

— Марк Твен сказав, що роман — це зізнання у всьому людини, яка ніколи нічого не робила.

Паркінс видмухнув дим і рушив до дверей:

— Не скрапуватиму більше на ваш килим, містере Міерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час і, просто запобігаючи непорозумінням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Ґліків. Але це моя робота — в’їдливо розпитувати тут і там про такі речі.

Бен кивнув:

— Зрозуміло.

— І ви мусили б знати, як воно діється у містечках на кшталт Усалимового Лігва, чи Мілбриджа, чи Ґілфорда, чи в будь-якій загумінковій громаді[102]. Ти чужак, допоки не проживеш тут років з двадцять.

— Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але після того, як майже тиждень його шукаєш й ані дідька лисого не знаходиш… — похитав Бен головою.

— Йо, — сказав Паркінс. — Таке горе для його матері. Жахливе горе. І ви тримайтесь.

— Звичайно, — відповів Бен.

— Зла не тр’маєте?

— Ні. — Бен завагався. — Скажете мені одну річ?

— Скажу, якщо зможу.

— Де ви взяли цю книжку? Насправді?

Паркінс Ґіллеспі усміхнувся:

— Ну, є один парубок там, у Камберленді, який тримає склад-магазин вживаних меблів. Типу, жіночий такий пестун. На прізвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продає по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять.

Бен зареготав, закинувши назад голову, і Паркінс Ґіллеспі вийшов, усміхаючись і смалячи сигарету. Бен підійшов до вікна і дивився, поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.

  10

Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.

До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.

Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.

Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.

— Інспекторе! — промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. — Як добре, що ви завітали!

— Простий, звичайний констебль, я б сказав, — відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досе­редини, — Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, — виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.

— Річард Троккет Стрейкер, — відрекомендувався цей