Стівен Кінг - Якщо кров тече

вина, коли повернеться додому, і поплаче. Поплакати може бути корисно. Терапевтично. Може, вона поставить один зі своїх плейлистів із джазовими оркестрами й потанцює по кімнаті. Потанцює сама з собою, як співає Біллі Айдол. У школі вона обожнювала танцювати, дискотеки в п’ятницю ввечері були часом щастя. Можливо, вона зможе відтворити дрібку того щастя.

«Ні, — думає вона, — від тих мелодій — і спогадів — тобі тільки сильніше захочеться плакати. Школа була давно, а це справжній світ, у якому хлопці поривають з тобою без попередження».

Вона чує барабани, в які б’ють за кілька кварталів попереду.

***

Чарльз Кранц — для друзів просто Чак — іде по Бойлс­тон-стріт у бухгалтерському обладунку: сірий костюм, синя краватка. Чорні черевики «Семюел Віндзор», недорогі, але міцні. При боці теліпається портфель. Він не помічає гамірну післяробочу юрбу, що вирує навколо нього. Він у Бостоні відвідує тижневу конференцію на тему «Банківська справа у ХХІ столітті». Його спорядили поїхати від його банку, «Мідвест-трасту», і сплатили всі витрати. Дуже приємно, не в останню чергу тому, що він ще ніколи не бував у «Бобовому місті».

Конференція проходила в ідеальному для бухгалтерів готелі, чистому й доволі дешевому. Чаку сподобалися виступи і стенди (він сам був на одному стенді й мав до закінчення конференції наступного дня в обід з’яви­тися ще на одному), але він і не думав проводити вільний час у компанії сімдесяти інших бухгалтерів. Вони говорять однією з ним мовою, але йому подобається думати, що він знає й інші. Принаймні колись знав, хоч і розгубив якусь частину словникового запасу.

Зараз розважливі «семюели віндзори» вели його на денну прогулянку. Не дуже захопливу, але доволі приємну. «Доволі приємно» — це в наші дні немало. Його життя вужче за те, на яке він колись сподівався, але він змирився. Розуміє, що це звуження — природний порядок речей. Надходить час, коли розумієш, що вже не станеш президентом США, і погоджуєшся натомість на президента осередку джейсійців. А є ж і світлий бік. Дружина, якій він бездоганно вірний, і кмітливий та добродушний син, що вчиться в середній школі. А ще Чакові залишається жити дев’ять місяців, але він цього не знає. Зернята його кінця — місця, де життя звужується до останньої точки, — посіяні глибоко, там, куди ніколи не проникне скальпель жодного хірурга, і нещодавно вони почали оживати. І скоро принесуть чорні плоди.

Тим, хто його проминає, — студенткам у барвистих спідницях, студентам у бейсболках «Ред Сокс», розвернутих на потилицю, бездоганно вдягненим азіато-американцям з Чайнатауна, матерям з торбами накупованого, ветеранові В’єтнаму, що простягає величезний керамічний кухоль з американським прапором і девізом «ПІД ЦИМ ЗНАМЕНОМ НЕ ВІДСТУПАЮТЬ» на боці, — Чак Кранц мусить здаватися втіленою білою Америкою: охайно застебнутою і заправленою, в постійній гонитві за доларом. Так, він такий і є, роботяща мураха, що крокує наперед визначеною стежкою серед хмар коників, що шукають лиш насолоди, але він ще багато який. Тобто був.

Він думає про молодшу сестру. Її звали Рейчел чи Реґіна? Реба? Рене? Він точно не пам’ятає, а знає лиш, що то була молодша сестра гітариста.

У передостанній шкільний рік, задовго до того, як він став роботящою мурахою, що працює в мурашнику під назвою «Мідвест-траст», Чак був співаком у групі під назвою «Ретри». Вони так назвалися, бо грали багато речей із шістдесятих і сімдесятих, налягаючи на британські гурти, такі як Rolling Stones, Searchers і Clash, тому що більшість мелодій у тих прості. Трималися осторонь від Beatles, пісні котрих повнилися чудернацькими звуками на кшталт альтерованих септакордів.

Чаку випало бути солістом з двох причин: він не вмів грати на жодному інструменті, але міг співати під музику, а ще його дідусь мав старий джип, яким дозволяв Чакові возити гурт на концерти, якщо тільки не дуже далеко. «Ретри» були поганим гуртом, коли починали, і просто посереднім, коли розпалися наприкінці того навчального року, але встигли, як сказав колись батько ритм-гітариста, «здійснити квантовий стрибок до стерпності». І справді, важко сильно напаскудити, коли граєш таке, як «Bits and Pieces» (від The Dave Clark Five) і «Rockaway Beach» (від Ramones).

Тенор Чака був доволі приємним у свій непримітний спосіб, і він не боявся кричати або переходити на фальцет, коли момент потребував, але по-справжньому він любив інструментальні відрізки, бо тоді міг протан­цювати через усю сцену, як Джаґер, іноді вимахуючи мікрофонною стійкою між ногами у спосіб, який здавав­ся йому непристойним. Він також умів робити місяч­ну ходу, котра завжди зривала оплески.

«Ретри» були гаражним гуртом, що іноді проводив репетиції у справжньому гаражі, а іноді — у підвальній кімнаті для розваг в будинку соло-гітариста. У таких випадках гітаристова молодша сестра (Рут? Реґан?) зазви­чай спускалася легеньким вистрибом сходами у своїх бермудах. Вона ставала між двома фендерівськими підсилювачами, перебільшено вимахувала задком і стегнами, затуляла вуха пальцями й висолоплювала язика. Якось під час перерви вона підсіла до Чака й сказала:

— Тільки між нами, але ти співаєш так, як старі люди шпортаються.

Чарльз Кранц, майбутній бухгалтер, прошепотів у відповідь:

— Наче ти щось про це знаєш, срако мавпяча.

Молодша сестра пропустила це повз вуха.

— Але мені подобається дивитися, як ти танцюєш. Звісно, ти танцюєш як білий, але все одно.

Молодша сестра, також біла, любила танцювати. Іноді після репетиції вона ставила саморобну касету, і він танцював з нею, решта хлопців з гурту гукали й докидали напівдотепи, а вони двоє показували, як уміють робити Майкла Джексона, і реготали наче навіжені.

Чак думає про те, як учив молодшу сестру (Рамону?) місячної ходи, аж коли чує перші звуки барабанів. Якийсь хлопець вибиває простий роковий ритм, котрий «Ретри» могли грати в часи таких пісень як «Hang On Sloopy» й «Brand New Cadillac». Спершу йому здається, що то у нього в голові, — може, це початок мігрені, котрі віднедавна почали його діймати, — але тоді натовп пішо­ходів у наступному кварталі розходиться достатньо, щоб він побачив пацана в безрукавці, який сидів на стільчику й вибивав той соковитий старенький ритм.

Чак думає: «Де та молодша сестричка-танцюристка, коли вона потрібна?»

***

Джаред працював уже десять хвилин і не отримав за це нічого, крім четвертака, саркастично закинутого до Чарівного Капелюха пацаном на скейті. Він не розуміє, в чому річ: у четвер після полудня, коли вихідні вже за найближчим рогом, він мав би на цей час мати в капелюсі під п’ять доларів. Йому не потрібні гроші, щоб не голодувати, але людина живе не лише їжею та дахом над головою. Людина мусить підтримувати в порядку свій образ у власних очах, і барабанна вистава на Бойлстоні — це велика частина образу. Він на сцені. Він грає. Якщо точніше, це сольний виступ. За вмістом капелюха він визначає, хто врубається в його концерт, а хто ні.

Він крутить пальцями палички, вмощується краще й грає вступ до «My Sharona», але якось воно не так. Звучить стерильно. Він бачить якогось містера Бізнесмена, той наближається, портфель хилитається, наче короткий маятник, і щось у ньому — Бог знає що — змушує Джареда оголосити про його наближення. Він переходить спочатку на ритм реґі, а тоді на щось плавніше, якусь суміш