Стівен Кінг - Якщо кров тече

— Так, — сказав він. — Вона щойно згасла. А он і Марс пропав. Прощавай, Червона плането.

— Марті, мені страшно.

Чи дивився сьогодні на небо Ґас Вілфонг? А Анд­реа, жінка, що була з Фелісією в «Сусідській варті»? А Семюел Ярбро, поховальник? А дівчинка в червоних шортах? «Зіронько ясна, зіронько рання, сьогодні бачу тебе востаннє».

Марті взяв її за руку.

— Мені теж.

4

Джинні, Браян і Даґ стоять коло ліжка Чака Кранца, узявшись за руки. Вони чекають, поки Чак — чоловік, батько, бухгалтер, танцюрист, прихильник детективних серіалів — зробить останні кілька вдихів.

— Тридцять дев’ять років, — каже Даґ. — Тридцять дев’ять чудових років. Спасибі, Чаку.

5

Марті з Фелісією сиділи, звернувши обличчя до неба, й дивилися, як гаснуть зорі. Спочатку по одній, по дві, а тоді десятками, а тоді сотнями. Молочний Шлях зникав у темряві, і Марті повернувся до колишньої дружини.

— Я люблю…

Чорнота.

Дія друга: Вулична музика

З допомогою свого друга Мака, в котрого є старий фургон, Джаред Френк розставляє свою ударну установку на улюбленому місці на Бойлстон-стріт між «Волґрінз» і магазином «Еппл». У нього на сьогодні хороше передчуття. Четвер, полудень, погода дико розкішна, вулиця повниться людьми, що вже чекають вихідних, а це завжди краще, ніж самі вихідні. Для народу полудень у четвер — це чисте й незаплямоване очікування. У п’ятницю після обіду людям уже треба докладати зусиль, щоб розважатися.

— Усе добре? — питає його Мак.

— Так. Дякую.

— Мені тільки й треба подяки, що мої десять від­сотків, братику.

Мак іде собі — може, до крамниці коміксів або до книгарні «Барнз енд Ноубл», а тоді до парку Коммон, читати те, що купив. Мак читає чимало. Джаред зате­лефонує йому, коли настане час збиратись, і Мак піджене фургон.

Джаред ставить на землю потріпаний циліндр (затертий оксамит, шарпана й ребриста шовкова стрічка), який купив за сімдесят п’ять центів у вживаних товарах в Кембриджі, а перед ним — табличку з написом: «ЧАРІВНИЙ КАПЕЛЮХ! СИПТЕ ЩЕДРО, І ВІН ПОД­ВОЇТЬ ВАШУ ПОЖЕРТВУ!» Він кидає всередину кілька доларових банкнот, щоб люди правильно орієнтувалися. Стоїть тепла як на початок жовтня погода, що дозволяє вдягтися так, як йому подобається виглядати на Бойлстоні: футболка без рукавів із написом «ФРЕНК БАРАБАНИТЬ» спереду, шорти хакі, посотані високі «конверси» без шкарпеток — але навіть у прохолодні дні він зазвичай вислизає з куртки, якщо і вдягає її, бо хороший ритм дає жару.

Джаред розкладає стілець і розминається, простукавши базові серії на всіх барабанах. Кілька людей озираються на нього, але більшість просто пропливають мимо, занурені в розмову з друзями, плани на вечерю, роздуми про те, де б оце випити, й про те, як ще один день пролетів і подався на те таємниче звалище всіх минулих днів.

Тим часом до восьмої вечора, коли зазвичай біля тротуару спиняється поліційна машина і коп з пасажирського боку вихиляється з вікна й говорить, що пора пакуватися, ще далеко. Тоді він подзвонить Макові. А зараз треба заробляти. Він встановлює тарілки — хай-хет і креш, а тоді додає тронку, бо відчуває, що сьогодні для неї слушний день.

Джаред з Маком працюють на пів ставки в музичній крамниці на Ньюбері-стріт, але вдалий день вуличної музики приносить Джареду майже стільки ж. А барабанити на сонячній Бойлстон-стріт точно краще, ніж нидіти в задурманеній атмосфері музичної крамниці й вести довгі розмови з ботанами, що шукають платівки Дейва ван Ронка, випущені на лейблі «Фолквейс», чи раритети «Дед» на пейслевому вінілі. Джареду завжди хотілося спитати в них, де вони були, коли банкрутувала «Тавер Рекордс».

Він не закінчив Джульярдську школу, яку називає (перепрошуючи Кея Кайзера) Коледжем музичних знань. Протримався там три семестри, але врешті виявилося, що це не для нього. Там хотіли, щоб він думав про те, що хоче робити, але Джаредове переконання таке: ритм — твій друг, а думки — ворог. Його коли-­не-коли запрошують пограти, але гурти його не дуже цікавлять. Хоч він ніколи цього не каже (гаразд, може, казав двійко разів, коли був п’яний), він думає, що й сама музика може бути ворогом. Він рідко думає про такі речі, щойно впіймає течію. Коли течія несе, музика стає примарою. Тоді важливі тільки барабани. Тільки ритм.

Він починає розігріватися, спочатку легенько, в повільному темпі, без тронки, без тома і без ободів, не зважаючи, що Чарівний Капелюх лишається порожнім, якщо не рахувати його два пожмакані долари й четвертак, презирливо вкинутий пацаном на скейтборді. Є час. Є шлях. Як радісне очікування осінніх вихідних у Бостоні, пошук шляху — це половина всієї втіхи. Або й більше.

***

Дженіс Голлідей прямує додому після семи годин у «Пейпер енд Пейдж», суне вздовж Бойлстон-стріт з опущеною головою й притиснутою до тулуба сумочкою. Вона може пройти аж до станції метро «Фенвей», перш ніж подумає, чи не поїхати на ньому, тому що зараз їй хочеться йти. Хлопець щойно урвав з нею шістнадцятимісячні стосунки. Якщо не прикрашати, то просто кинув її. Викинув на узбіччя. І зробив це в сучасний спосіб — текстовим повідомленням.

«Ми просто не підходимо одне одному. »

Тоді: «Ти завжди будеш в моєму серці! ♥»

Тоді: «Друзі назавжди, ОК? 

»

«Не підходимо одне одному», вочевидь, означає, що він зустрів іншу і проведе з нею вихідні, збираючи яблука десь у Нью-Гемпширі, а пізніше вони кублитимуться в якомусь мініготелі. Він ані сьогодні, ані коли-небудь іще не побачить Дженіс у чепурній рожевій блузці й червоній спідниці-обмотці, якщо, звісно, вона не відправить йому зараз фото з текстом: «Ось що ти втратив, клятий шматок

».

Усе сталося геть несподівано — от чому її розтрусило. Наче дверима гупнули перед носом, коли вже збиралася ввійти. Вихідні ще вранці здавалися повними можливостей, а тепер вони наче вхід до порожньої бочки, яка повільно котиться і в яку доведеться залізти. Вона не готова працювати в «Пейпер енд Пейдж» на вихідних, але може подзвонити в «Мейбелін» і спитати, чи можна взяти принаймні ранкову зміну в суботу. У неділю крамниця зачинена. Про неділю краще не роздумувати, принаймні зараз.

— Друзі назавжди, щоб ти всрався, — каже вона до своєї сумочки, бо очі опущені.

Вона не кохає його і ніколи не обманювалася в цьому, але це все одно несподівано й незрозуміло. Він був приємним хлопцем (принаймні так їй здавалося), доволі хорошим коханцем, з ним, як кажуть, було весело. А тепер їй двадцять два, її кинули, і це відстій. Вона думає, що вип’є трохи