Пауло Коельо - Хіппі

пропрацював у приватних клініках оплачуваним інтерном. Його мрією було пізнати світ, тому що він уже пізнав крихкість людського тіла.

Через незчисленну кількість днів, проїхавши колишні французькі й англійські колонії, намагаючись допомогти хворим і втішити засмучених, він звик до думки про завжди близьку смерть і пообіцяв собі самому, що ніколи, у жоден момент, не дозволить, аби бідні страждали, а покинуті лишалися без утіхи. Він виявив, що доброта могла стати заступницею й рятівницею: ніколи, жодного разу він не зіткнувся з труднощами й не голодував. «Фольксваґен», що призначався для інших цілей і вже був дванадцять років у вжитку, хіба що одного разу пробив шину, проїжджаючи через одну постійно охоплену війною країну. Добро ж, яке робив Майкл, почало (а він і не знав цього) випереджати його, і в кожному селі його приймали як рятівника.

В одній із поїздок він натрапив на пункт Червоного Хреста в мальовничому селі неподалік від озера Конґо. Туди теж сягнула його слава — його забезпечили вакциною проти жовтої пропасниці, ліками, якимсь хірургічним матеріалом і наполегливо попрохали не втручатися ні в які конфлікти, тільки лікувати поранених з обох боків. «Таке наше завдання, — пояснив один юнак із Червоного Хреста, — не втручатися, тільки лікувати».

Подорож, яку Майкл планував на два місяці, розтяглася майже на рік. На кожному кілометрі — майже ніколи на самоті, підвозячи переважно жінок, які вже не могли йти після стількох днів пішки в намаганні втекти від насильства й міжплемінних воєн, що ширилися по всіх районах, — він проходив безліч контролів і відчував, що йому щось допомагає. Після пред’явлення паспорта йому одразу давали проїхати, може, тому що він вилікував чийогось брата, сина, друга.

Це його просто вразило. Він дав обітницю Господу, благаючи про можливість щодня жити в служінні й хоч би день, однісінький день, за подобою Христа, якого шанував безмежно. Він подумував стати священиком, щойно дістанеться до краю Африканського континенту.

Приїхавши до Кейптауна, він вирішив відпочити, перш ніж підшукати собі релігійний орден і стати послушником. Його кумиром був святий Ігнатій де Лойола, який зробив те саме, помандрувавши по світу й заснувавши орден єзуїтів, почавши студентом у Парижі.

Майкл знайшов простенький дешевий готель і вирішив дати собі тиждень відпочинку, щоб увесь той адреналін вийшов з тіла, поступившись місцем миру. Він намагався не думати про побачене: повертання назад нічого не покращує, служить лише, аби вдягти уявні кайдани на ноги й повністю відкинути всяке сподівання на людство.

Він дивився перед собою, обдумував, як продати «Фольксваґен», споглядав з ранку до вечора море за вікном. Бачив, як міняться кольори сонця й води залежно від пори дня, а внизу прогулюються берегом білі чоловіки у своїх колоніальних шоломах, із люльками, зі своїми жінками, вдягненими, ніби при лондонському дворі. Жодного темношкірого — лише білі там, унизу, на тротуарі вздовж морського берега. Це засмучувало його більше, ніж він думав: расова сегрегація була в країні узаконена, і в той момент — принаймні поки що — він нічого не міг удіяти, тільки молитися.

І він молився з ранку до вечора, благаючи натхнення, готуючись до повторення вдесяте духовних вправ святого Ігнатія. Він хотів бути готовим, коли надійде час.

На третій день уранці, коли він пив каву, двоє чоловіків у світлих трійках підійшли до його столика.

— Отже, ви та людина, що прославляє Британську імперію.

Британська імперія вже не існувала, вона перетворилася на Співдружність, і він здивувався словам того чоловіка.

— Я щоразу славлю один-єдиний день, — була його відповідь, хоча він знав, що його не зрозуміють.

І насправді, вони таки не зрозуміли, бо розмова пішла в напрямку, небезпечнішому, ніж він міг собі уявити.

— Вас добре приймають і шанують, де б ви не з’являлися. Ми потребуємо таких людей, що працювали б із нами в британському уряді.

Якби цей тип не зробив притиску на оцьому «британському уряді», він міг би подумати, що його запрошують на якусь шахту, плантацію, гірничу фабрику на посаду керуючого або ж лікаря. Але «британський уряд» означав інше. Майкл був людиною доброю, та ніяк не простаком.

— Дякую, я не хочу. У мене інші плани.

— А саме?

— Стати священиком. Служити Богові.

— А ви не вважаєте, що могли би служити Богові, служачи своїй країні?

Майкл зрозумів, що більше не може перебувати в цьому місці, куди так важко добирався. Він мав повернутися до Шотландії першим можливим літаком — на це мав гроші.

Він підвівся, не давши типу змоги продовжити розмову, розуміючи, до чого його люб’язно «запрошували»: до шпигунства.

Чоловік мав добрі стосунки з племінними військовими угрупованнями, знав багатьох людей, і найостанніша річ, яку б він зробив у житті, — це зрадити тих, хто йому довіряє.

Він зібрав речі, поговорив з адміністратором, що радо погодився купити його автівку, лишив адресу одного приятеля, котрому треба переказати гроші, рушив до аеропорту й через одинадцять годин приземлився в Лондоні. На дошці оголошень побачив, поки чекав на потяг до центру, заховане поміж пропозицій роботи для покоївок, офіціанток, дівчат, охочих до праці в кабаре, чи реклами спільного помешкання таке: «Шукаємо водіїв на рейси до Азії». І замість рушити до центру він зірвав оголошення й пішов за вказаною адресою до маленького офіса з табличкою на дверях: «Budget Bus»[39].

— Вакансії заповнені, — відповів довговолосий хлопець, відчинивши віконце якраз достатньо, аби можна було почути трохи запаху гашишу. — Та я чув, що в Амстердамі шукають кваліфікованих водіїв. У вас є досвід?

— Багато.

— Тоді їдьте туди. Скажіть, що ви від Теда. Вони мене знають.

Він простяг йому брошуру з назвою ще дотепнішою, ніж «Budget Bus», — Magic Bus. «Пізнай країни, куди ти й не мріяв ступити. Вартість — сімдесят доларів з людини. Включена тільки подорож. Решту беріть із собою — за винятком наркотиків, бо вам переріжуть горлянку раніше, ніж доїдете до Сирії».

І фото барвистого автобуса з кількома людьми перед ним, з жестами побажання миру й любові, якими користувалися Черчилль і хіпі. Він поїхав до Амстердама, і його негайно взяли — очевидно, попит перевищував пропозицію.

Це була його третя поїздка, і він не втомлювався перетинати азійські ущелини. Він поміняв музику, поставивши касету, де сам вибрав виконавців. Першою була Даліда, єгиптянка, що мешкала у Франції і стала подією для цілої Європи. Люди ще пожвавішали — кошмар минув.

Рагул зрозумів, що бразилець майже повністю