Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Дивися за ними й навколо дивися, — наказав я. Підійшов до Бухгалтера. Той довбав потилицю Шпиля, заглибився вже сантиметрів на п’ять. Я присів біля наплічника, почав готувати клей, перевірив прилад.

— Це що таке? — пошепки спитав Бухгалтер.

— Контролер, за допомогою якого можна буде впливати на Шпиля.

— Ти будеш ним керувати?

— Ні, кажу ж, — буду впливати. Я не зможу йому наказати зробити сто кроків на південь, а потім сім раз підстрибнути, але просто піти на південь і стрибнути — зможу. Ну, десь так. Дай заміряю глибину. — Перевірив. — Усе, вистачить.

— Лайно! — аж скрикнув Мовчун. Я не став питати, що він там побачив, бо знав і без нього. Постріли. Гармати, танки, стрекотіння кулеметів. Запрацювали гранатомети. — Чорт!

— Якось швиденько він, — скривився я. Намацюлив контролер клеєм і вставив у голову. Увійшло дуже точно.

— Що там відбувається? — спитав Бухгалтер.

— Невеличкий апокаліпсис із масовим пошкодженням військової техніки.

Я почав прикручувати контролер шурупами. Ті важко входили в тверде тіло.

До нас підбіг Мовчун. Аж зблід.

— Він той, він танки хераче! — сказав, відсапуючись. — Руками. — Мовчун зніяковіло дивився на нас.

— Він такий, — кивнув я, анітрохи не здивований. Закріпив контролер. — Усе, знімайте пані Даніелу.

Сам пішов до охоронців корпорації й наказав їм перевернути Шпиля на спину.

— Нумо, швидше! — крикнув їм. Охоронці перелякано прислухалися до звуків запеклого бою, що точився внизу. Крики, вибухи, якісь незрозумілі глухі удари.

Довелося вистрелити під ноги командиру. Той стрибнув, а його підлеглі нарешті взялися за колоди й перевернули чудовисько горілиць.

— Усе, вільні. Паняйте звідси, — сказав я. Просити їх не треба було, вони побігли геть так хутко, що хоч до збірної запрошуй. А мені хтось дав копняка. Я здивовано озирнувся і побачив розлючену співачку.

— Даніело, за що? — Я аж трохи образився. — Я бороню Україну!

— За брехню! — Даніела була розлючена.

— Що ж вибачте, але все це було заради Ук… Лягай! — Я почув свист і вмить припав до землі. Якщо працюєш із чудовиськами, мусиш мати дуже швидку реакцію, інакше ти труп. Мовчун і Бухгалтер, люди військові, теж були навчені, що земля захистить, і вмить упали. А ось Даніела залишилася стояти. Тим часом на поляну щось гепнулося.

— Ні хера собі! — скрикнув Бухгалтер. Цим «чимось» була гаубиця Д-20 вагою понад п'ять тонн. І пролетіла вона метрів чотириста. Можна уявити, яку силу треба було мати, щоб кинути таку масу на таку відстань.

— Ой, — тихо прошепотіла Даніела. Від удару в гармати відлетіло колесо.

— Відступаємо! — наказав я, і ми побігли з галявини. Позаду щось заревіло. Забігли в кущі.

— Він прийшов по мене, — сказав я хлопцям. — Ви його не зупините. Вся надія лише на Шпиля. Бухгалтер із Даніелою — кущами йдіть до велетня. Даніело, почніть кричати. Різко — так, щоб Шпиль швидше прокинувся. Бухгалтере, прикривай її, але не потрапляй на очі. Мовчуне, спробуй прикрити мене. Я побіг до палацу барона. Вперед!

Я вже чув, як тремтіла земля під ногами. В нас не було жодної зайвої секунди. Можливо, в нас уже не було й шансів, бо «артем» добіг сюди надто швидко, — але я не збирався здаватися. Дерся вгору, перестрибував повалені дерева, ліз через кущі. Позаду почулася стрілянина. Це Мовчун. Потім постріл із гранатомета. Знову він. Вибух і ревіння. Мовчун влучив. Тріщали поламані дерева. Мабуть, «артем» вирвав із землі каменюку й кинув у Мовчуна. Ще постріли. Мовчун живий. Але «артем» більше не звертав на нього уваги. Чудовисько бігло за мною. Я відчував це, бо дедалі сильніше тремтіла земля.

У мене темніло в очах, серце калатало, я задихався. Давно вже скинув бронежилет та каску, які б усе одно не допомогли. Нарешті вибіг на верхівку пагорба. Широка, вибита Шпилем дорога метрів із шість, потім кущі й високий, метрів чотири, паркан із кам’яних брил. Я кинувся до нього. Заскочив у кущі й почав бігти вздовж стінки, шукати якийсь хід чи отвір. Я б мав упасти й не рухатися, в мене не було сил, але близька смерть надає сили краще за будь-який допінг. Помітив якусь нору й стрибнув у неї. Всередині було вкрай тісно, я ледь плазував, але бачив світло на протилежному кінці. Відчайдушно сіпався, звивався, наче недолуга змія, аж поки не виліз у дворі будинку фон Шпіла. Тільки-но голова з’явилася на поверхні, земля затрусилася й навсібіч зі свистом полетіли каменюки. «Артем» перестрибнув огорожу й приземлився на бруківку, вибивши немаленьку вирву. Чудовисько заревіло. Я підняв голову і заворожено подивився на нього. В ньому була своєрідна краса. Він наче був складений з окремих шматків, але ця окремість тільки додавала сили. Шматки грали, наче надпотужні м’язи. Він ударив кулаками, посипалися іскри й пролунав страшенний скрегіт. Я завмер. Чудовиська значно гірше розрізняли нерухомі об’єкти, така вже в них особливість зору. Навіть не заплющував очей — просто не дивився, намагався не думати, злитися з бруківкою, стати частиною двору.

Застрекотів автомат. Кулі дзенькали. «Артем» заревів, але й далі видивлявся мене. Не помітив — стрибнув через паркан. Паркан йому був по коліно. Я поліз із нори, головне було добігти до палацу фон Шпіла, а там уже можна було сховатися у його численних кімнатах. Виставив плечі, відчув, що зачепився. Кобура з пістолетом заважала! Смикнувся раз, удруге. За парканом почувся важкий подих чудовиська. Воно принюхувалося, шукало мій слід. Радісне ревіння! «Артем» знайшов нору! Я намагався рукою звільнити кобуру, але в норі було тісно. Удар, іще удар! «Артем» намагався засунути руку, щоб схопити мене й розчавити. Або схопити й віднести до своїх хазяїв. Я припинив смикатися, бо смикання було схоже на паніку. Паніка — найгірший стиль поведінки з чудовиськами. За кількадесят сантиметрів від убивчої руки кремлядської тварюки я мусив бути спокійний. Просто розстебнув ремінь і вислизнув із нори, залишивши там кобуру. Якби «артем» був трохи розумніший, він би просто вдарив по огорожі, щоб привалити мене кам’яними брилами. Але він посилено роздовбував нору, намагаючись мене схопити. А я побіг до будинку. Здається, почув позаду вереск Даніели. Господи, та таким можна було пробудити й мертвого. Прокидайся, Шпилю, прокидайся!

Я підбіг до ґанку, коли почув позаду ревіння. «Артем» зазирнув у нору й побачив, що мене там немає. Від потужного струсу я не встояв на ногах і впав. Ревіння чудовиська, яке бігло за мною по запаху, чулося за спиною. Я підхопився й кинувся до дверей. Якби вони були замкнені, я б загинув. Але двері були просто