Джордж Орвелл - Донька пастора

яка діставала до самого даху — халупа, схоже, була напхом напхана соломою. Для Дороті, в якої вже злипалися очі, та солома здавалася райським ложем. Вона почала видиратися на купу, але її раптом зупинив різкий скрик болю десь з-під її ніг.

— Агов! Що це ти коїш? А ну, злізь із мене! Якого біса товчешся мені по животі, недотепо?

Вочевидь, у соломі лежали жінки. Дороті почала обережніше зариватися всередину, через щось перечепилася, в щось вгрузла і майже миттєво почала провалюватися у сон. Із солом’яного моря, ніби русалка, випірнула сердита напівгола жінка.

— Гей, подруго! — сказала вона. — Що, геть без сил?

— Так, я втомилася... дуже втомилася.

— Ти так закоцюбнеш у цій чортовій соломі. У тебе що, нема ковдри?

— Ні.

— Зараз щось знайдемо. Десь тут у мене була ряднина.

Жінка зникла серед соломи, а коли виринула з неї, тримала в руках мішок для хмелю футів семи завдовжки. Дороті вже спала. Жінка її розтермосила, і Дороті так-сяк залізла до мішка, який виявився таким великим, що вона поміщалася в ньому з головою; а тоді вона почала не то заповзати, не то занурюватися все нижче і нижче у солом’яне гніздо, яке виявилося теплішим та м’якшим, ніж вона могла собі навіть уявити. Солома лоскотала їй ніздрі, забивалась у волосся й колола її навіть крізь мішок, але тієї миті вона б не проміняла її навіть на ліжко Клеопатри з лебединого пуху чи водяне ложе Гарун-аль-Рашида[45].

3

Аж дивно, як легко, отримавши роботу, призвичаюєшся до хмелювання. Уже за тиждень ти вважаєшся справжнім фахівцем і почуваєшся так, ніби все своє життя тільки те й робив, що збирав хміль.

Це дуже легка робота. У фізичному сенсі, звісно, виснажлива — доводилося проводити на ногах по десять-дванадцять годин на день, і вже о шостій вечора всі знемагали від утоми, — але вона не потребувала жодних особливих умінь. Десь третина збирачів у таборі були такими ж новачками, як і Дороті. Деякі приїхали з Лондона і не мали ані найменшого уявлення про те, як виглядає хміль чи як його збирати. Розповідали, що якось один із новачків, прийшовши на поле свого першого ранку, насамперед запитав: «А де лопати?» Він-бо думав, що хміль викопують із землі.

Якщо не брати до уваги неділь, кожнісінький день на хмелевому полі був як дві краплі води схожий на інший. О пів на шосту у стіну вашої хатини стукали, і ви виповзали зі свого солом’яного гнізда і під сонні прокльони заспаних жінок (їх там було шість чи сім, а може, навіть і вісім) починали шукати черевики, що то тут то там позаривалися у солому. Будь-яка одежина, яку ви мали необережність зняти, тут же губилася у солом’яному морі. Узувшись, ви брали жмутик соломи й пучок сухих стебел хмелю і, прихопивши трохи хмизу з купи надворі, розводили вогонь для сніданку. Дороті було легше добудитися, ніж Ноббі, а тому вона завжди готувала сніданок на двох, а тоді стукала у стіну хатини, в якій той спав. Ті вересневі ранки були дуже холодними, небо на сході повільно яснішало, змінюючись з чорного на кобальтове, і трава сріблилася від ранкової роси. На сніданок завжди було те саме: бекон, чай та хліб, підсмажений на жиру від бекону. Наминаючи сніданок, готуєте ще одну таку порцію, щоб перекусити в обід, берете її і рушаєте в поле. Милі півтори крокуєте синім вітряним світанком, коли на холоді так тече з носа, що доводиться час від часу спинятися, щоб витертися фартухом з мішковини.

Хмільники розділено на плантації площею приблизно по акру; кожну з них обробляє бригада з близько сорока збирачів під наглядом бригадира, якого найчастіше призначають з циган. Стебла хмелю виростають до дванадцяти футів заввишки, а то й більше, звиваючись по мотузках, що звисають з горизонтально натягнутих дротів; у просвіті між рядами стоїть кошик з мішковини, схожий на дуже глибокий гамак, підвішений на дерев’яній рамі. Прийшовши на поле, займаєте своє місце і берете кошик, а тоді перерізаєте дві найближчі мотузки і підхоплюєте величезні й так густо всіяні листям, ніби розкішні коси Рапунцель, гостроверхі стебла, що, падаючи, осипають вас росою. Підтягуєте їх до кошика і, починаючи з товстішого кінця, обриваєте з них важкі грона хмелю. Із самого ранку руки ще погано слухаються. Пальці заніміли від холоду, а хміль ще й мокрий та слизький через крижану росу. Найважче — зривати грона, не захоплюючи заодно листя та пагони; бо оцінювач цілком може забракувати вашу партію, якщо там буде забагато листу.

Стебла хмелю вкриті крихітними колючками, які за два-три дні роздирають шкіру на твоїх руках. Вранці, коли пальці ще як слід не гнуться і кривавлять у кількох місцях, збирати хміль — суцільна мука; але з часом, коли підсохлі ранки відкриваються і кров починає вільно сочитися з усіх подряпин, біль притупляється. Якщо хміль добрий і ви не лінуєтеся, за десять хвилин можна обібрати одне стебло, а найкращі стебла можуть дати аж пів бушеля хмелю. Але плантації між собою дуже різняться. На деяких ділянках шишки розміром з волоські горіхи і звисають великими безлистими гронами, які можна зірвати одним рухом; на інших же — малесенькі, дрібнесенькі, немов горошини, і ростуть так рідко, що доводиться їх вишукувати і відривати по одній. На таких плантаціях за годину навіть бушеля не назбираєш.

Зранку, поки хміль ще не зовсім підсох, робота йде повільно. Але потім сходить сонце, хміль нагрівається і починає виділяти приємний гіркуватий аромат, від ранкової буркотливості збирачів не залишається й сліду, і робота закипає. Від восьмої до полудня ви все збираєте, збираєте і збираєте, поволі входячи в азарт: мірою того як на зміну ранку приходить день, ви загоряєтеся щораз більшим запалом, намагаючись якомога швидше обібрати чергове стебло і пересунути кошик далі по ряду. Коли бригада тільки приступає до роботи на новій плантації, всі кошики стартують на одному рівні, але поступово найвправніші збирачі вириваються вперед, і деякі вже закінчують свій ряд, поки інші ще й половини не здолали. Якщо ви значно відстаєте, ті, хто вже покінчив зі своїм рядом, можуть «вкрасти ваш хміль» — повернутися і взятися за ваш ряд з протилежного кінця. Дороті і Ноббі завжди плелися десь позаду, бо їх було лише двоє, тоді як біля більшості кошиків працювали по четверо. До того ж Ноббі зі своїми грубими ручиськами