Джордж Орвелл - Донька пастора

Дороті це не надто допомогло. Пояснення Ноббі трохи її просвітило, але лише трохи. Усе, що стосувалося «церкви» та «священників», її втомлений мозок чомусь сприймав дуже розмито й невиразно. То був один із пробілів — у неї таких було чимало — у таємничих знаннях, які вона принесла з собою з минулого.

Настала їхня третя ніч у дорозі. Коли стемніло, вони, як зазвичай, залізли «шкіперити», себто нічліжити, у зарості, але незадовго після півночі полив дощ. Годину вони тинялися туди-сюди у темряві, намагаючись знайти бодай якесь укриття, і нарешті натрапили на копицю сіна, де примостилися з підвітряного боку і так і сиділи, збившись докупи, доки не розвиднилося. Фло цілу ніч несамовито ридала і під ранок була ледь притомна. Її пухке тупеньке обличчя, обмите дощем та слізьми, виглядало як клубок свинячого жиру, якщо можна собі уявити свинячий жир, спотворений жалем до себе. Ноббі понишпорив під живоплотом і назбирав купку почасти сухого хмизу, а тоді спромігся розвести вогонь і поставити кип’ятити воду на чай. Не було у природи такої погоди, яка б завадила Ноббі заварити бляшанку чаю. У своєму клунку він носив шматки старої автомобільної шини, яка дасть іскру, навіть коли дрова вологі, і володів рідкісним, відомим лиш істинним майстрам жебрацької справи умінням кип’ятити воду над свічкою.

Після жахливої ночі у всіх позатерпали руки-ноги, і Фло оголосила, що не може ступити й кроку. Чарлі її підтримав. Тож, оскільки ця парочка навідріз відмовилася рушати з місця, Дороті та Ноббі самі пішли до Чалмерсової ферми, домовившись потому зустрітися з Фло та Чарлі в умовленому місці. Здолавши п’ять миль, вони таки дісталися до тієї ферми і через велетенські фруктові сади добрели до хмелевих полів, де їм сказали, що наглядач «скоро підійде». Тож вони прочекали чотири години на краю хмільників, підставивши мокрі спини сонцю і спостерігаючи за збирачами хмелю. Це видовище чомусь заспокоювало і заворожувало. Стебла хмелю, високі та в’юнкі і чимось схожі на стручкову квасолю, тільки в кілька разів вищу, здіймалися догори зеленими листяними рядами, а з них, ніби гігантський виноград, звисали грона блідо-зелених хмелевих шишок. Коли дув вітер, повітря наповнювалося свіжим гірким запахом сірки й холодного пива. У кожному ряді група засмаглих людей, щось наспівуючи, зрізала хміль у кошики з мішковини. Пролунав гудок, і робітники пішли перепочити: розклали вогнища з хмелевих стебел і заходилися кип’ятити бляшанки з чаєм. Як же Дороті їм заздрила! Вони виглядали такими щасливими, коли сиділи довкола вогню з бляшанками чаю в руках і шматками хліба з беконом, огорнуті запахом хмелю та диму! Така робота була їй до душі, але нічого не вийшло. Десь близько першої години прийшов наглядач і сказав Дороті та Ноббі, що наразі в нього немає для них роботи, тож вони попленталися назад до дороги, поживившись на Чалмерсовій фермі лише дюжиною яблук, які по дорозі вкрали в саду.

Коли вони дісталися місця зустрічі, Фло та Чарлі не було й сліду. Звісно, Ноббі з Дороті їх шукали, хоч і відразу знали, що це намарно. Усе було більш ніж очевидно. Фло, мабуть, підморгнула котромусь водію вантажівки, що проїжджала повз, і той погодився підкинути їх з Чарлі до Лондона в обмін на міцні дівочі обійми. Найгірше те, що втікачі прихопили із собою обидва клунки. У Дороті та Ноббі зовсім не залишилося їжі — ні крихти хліба, ні картоплини, ні дрібки чаю, не кажучи вже про постіль чи бодай бляшанку, в якій можна було б приготувати те, що їм вдасться випросити чи вкрасти, — нічогісінько, окрім лахміття, що було на них.

Наступні тридцять шість годин були важкими, дуже важкими. Як вони, виснажені та голодні, благали про роботу! Але що далі Дороті з Ноббі заглиблювалися у хмільники, то, здавалося, все менше було у них шансів отримати місце. Вони ходили від ферми до ферми, але всюди отримували ту саму відповідь — збирачі не потрібні. А найприкріше те, що вони були так зайняті цими безкінечними переходами, що у них не залишалося часу жебракувати, тож їли вони самі лише крадені яблука та терносливи, які мордували їхні шлунки кислотним соком і водночас були не в змозі вгамувати ненаситний голод. Тієї ночі не дощило, але сильно похолодало. Дороті навіть не намагалася заснути і всю ніч просиділа біля вогню, пильнуючи, щоб він не згас. Вони з Ноббі ховались у буковому лісі, під старезним приземкуватим деревом, яке захищало їх від вітру, але також час від часу збризкувало їх холодною росою. Ноббі, розтягнувшись на спині, широко відкривши рота і підставивши одну щоку слабкому світлу вогню, спав спокійно, мов дитина. Чи то через безсоння, чи то через виснаженість, але всю ніч у голові Дороті роїлися всілякі запитання. Невже це все, що її чекає у житті — цілий день нипати на порожній шлунок, а вночі тремтіти від холоду під росяним деревом? Хіба у тому туманному минулому все було таким самим? Звідки вона взялася? Хто вона? Однак відповіді не приходили, а на світанку вони з Ноббі знову рушили в дорогу. До вечора вони спробували щастя на одинадцяти фермах, у Дороті відвалювалися ноги і паморочилося в голові від утоми, так що її аж хитало.

Але пізно увечері, цілком несподівано, їм таки поталанило. Вони прийшли до ферми Кейрнса, що в селі Клінток, і їх одразу без зайвих запитань взяли на роботу. Наглядач лише зміряв їх поглядом з голови до ніг і коротко кинув: «Добре, годиться. Починаєте вранці; кошик номер 7, бригада 19», — і навіть не поцікавився їхніми іменами. У хмелюванні, схоже, не цінувалися ні досвід, ні панібратство.

Дороті з Ноббі попрямували до галявини, на якій розбили табір збирачі хмелю. У напівсні, почуваючи щось середнє між виснаженою отупілістю і радістю від того, що вони нарешті отримали роботу, Дороті пробиралася лабіринтом критих бляхою хатинок і циганських возів, де на мотузках, натягнутих між ними, висів випраний різнокольоровий одяг. Вузькими трав’яними стежинками поміж хатин гасали табуни дітлахів, і доволі приємні з виду, хоч і одягнені в лахміття люди готували вечерю над численними вогнищами з хмизу. На краю поля стояло кілька круглих бляшаних халуп, набагато злиденніших за решту, в яких селили безсімейних. Один старий, що смажив сир на вогні, скерував Дороті до жіночої.

Дороті відчинила двері хатинки. Приміщення мало десь дванадцять футів у діаметрі, незасклені, забиті дошками вікна, і жодних тобі меблів. Усередині, здавалося, не було нічого, крім величезної купи соломи,