Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

прийшов я нині до джерела»[65]. Написав його Айбешютц, учитель ребе Мордке. І відчув я, що стаю наступною ланкою довгого ланцюга втаємничених, який тягнеться крізь покоління і починається ще десь перед Шабтаєм, перед Абулафією[66], перед Шимоном бар Йохаєм[67], перед, перед… у пітьмі давнини. І той ланцюг, хоч іноді його втоптують у болото, хоч не раз заростає він травою й зникає під руїнами воєн, все ж триває й біжить у майбутнє.

6

Про чужого весільного гостя в білих панчохах і сандаліях

Чужий, що входить до кімнати, має схилити голову, тож перше, що впадає в очі, — його одяг, а не обличчя. На ньому запилюжений світлий плащ (у Польщі таких не носять), на ногах — заболочені білі панчохи й сандалії. На плечі в нього висить шкіряна торба, вишита кольоровими нитками. Коли він з’являється, розмови вщухають. І лише коли він піднімає голову і світло лампад падає на його обличчя, тишу прорізає вигук:

— Нахман! Це ж наш Нахман!

Це не всім зрозуміло, тому прокочується шепіт:

— Який Нахман, що за Нахман? Рабин з Буська?

Його одразу ведуть до Еліші, де сидять старші: ребе Гірш із Лянцкоруня, ребе Моше з Підгайців, видатний кабаліст, а також Зальман Добрушка з Просніца. Там двері за ними зачиняються.

Серед жінок починається рух. Хая з помічницями ставлять горілку, гарячий борщ і хліб із гусячим смальцем. Її молодша сестра наливає в миску води, щоб подорожній вмився. Лише Хая має право входити до чоловіків. Вона дивиться, як Нахман старанно миє руки. Бачить невисокого худорлявого чоловіка, що звик горбитися, з м’яким обличчям і опущеними кутиками вуст, через що гість здається вічно сумним. У нього довге шовковисте каштанове волосся і світло-руда борода. Довгасте обличчя виглядає ще молодо, хоч від очей вже розбігаються промені зморщок — Нахман завжди мружить очі. Під світлом лампад його щоки набувають помаранчево-червоних барв. Сідаючи до столу, Нахман знімає сандалії — геть недоречні в цю дощову пору на Поділлі. Хая дивиться на його великі кістляві стопи у брудних світлих шкарпетках. Думає про те, що ці стопи примандрували із Салонік, Смирни й Стамбула, на них ще македонський та волоський пил. Усе заради того, щоб принести добрі новини. А може, навпаки, погані? Хтозна, чого чекати.

Крадькома поглядає на батька, Елішу Шора. Що він скаже? Але він відвернувся до стіни і легенько похитується назад-уперед. Звістка, яку привіз Нахман, така важлива, що старші одноголосно вирішують: він сам має про все розповісти.

Хая зиркає на батька. Бракує тут матері, яка померла торік. Старий Шор хотів одружитися, але Хая не дозволила і ніколи не дозволить. Вона не хоче мачухи. На її колінах — донечка. Хая заклала ногу за ногу, такий собі коник для малої. З-під бганих спідниць визирають гарні червоні шнуровані черевики, що сягають середини литки. Їхні начищені носаки — ні круглясті, ні гострі — притягують зір.

Спершу Нахман вручає Шорові листи від ребе Мордке та Ісохара. Той довго мовчки читає. Всі терпляче чекають. Повітря густішає, ніби наливається свинцем.

— Отже, все вам вказує на те, що він — це він? — після нескінченно довгої паузи питає Еліша Шор Нахмана.

Нахман киває. Від утоми та випитої горілки йому паморочиться в голові. Він відчуває на собі погляд Хаї — липкий, мокрий, Нахманові він схожий на собачий язик.

— Дайте йому відпочити, — каже старий Шор. Встає і по-дружньому поплескує Нахмана по плечі.

Інші теж підходять і торкаються плечей або спини гостя. Руки творять коло, долоні сусідів опиняються на плечах товаришів ліворуч і праворуч. Ненадовго вони відгороджуються від усього зовнішнього, і щось наче з’являється всередині, якась присутність, щось дивне. Стоять так, схиливши голови всередину кола, майже торкаючись тім’ями. Потім один із них робить перший крок назад — це Еліша, і вони розходяться, радісні, зарум’янілі. Хтось нарешті дає Нахманові високі баранячі чоботи, щоб той зігрів ноги.

Оповідь Нахмана, в якій вперше з’являється Яків

Гамір і шепоти потроху вщухають, Нахман не квапиться починати, усвідомлюючи, що в цю мить уся їхня увага зосереджена на ньому. Спершу глибоко зітхає. Далі западає цілковита тиша. Повітря, яке він вдихає і випускає з легень, безперечно, з іншого світу: дихання Нахмана росте, наче тісто для хали, воно золотаве, починає пахнути мигдалем, переливається в променях південного сонця. У ньому відчутний запах могутньої ріки — адже це повітря з Нікополя[68], далекого волоського міста, а ріка — це Дунай, на березі якого лежить Нікополь. Дунай такий широкий, що в туманний день не видно другого берега. Над містом височіє фортеця з двадцятьма шістьма баштами і двома брамами. У замку стоїть сторожа, а її комендант живе над темницею, де тримають боржників і злодіїв. Уночі сторожа б’є в барабан і гукає: «Аллаху акбар!» Місцевість скеляста, влітку випалена сонцем, але в затінку будинків ростуть інжир і шовковиця, а схилами пнуться виноградники. Саме місто розташувалося на південному березі ріки, у ньому три тисячі красивих будинків, критих черепицею чи ґонтом. Найбільше тут турецьких кварталів, трохи менше — єврейських і християнських. На нікопольському ринку завжди людно, бо тут — аж три тисячі чудових крамниць. Ремісники мають майстерні в добротних будівлях поруч із крамницями. Особливо багато тут кравців, відомих тим, що вміють шити всяку одіж — хоч жупан, хоч сорочку, але найкраще їм вдаються костюми черкеського штибу. А скільки там народів на тому базарі! Волохи, турки, молдавани й болгари, євреї й вірмени, а бувають навіть купці з Ґданська.

Натовп переливається кольорами, балакає різними мовами, розкладає на прилавках незвичайний крам: пахучі приправи, яскраві килими, турецькі ласощі, такі солодкі, що можна зомліти від задоволення, сушені фініки, родзинки всіляких ґатунків, гарно мальовані постоли, вишиті срібними нитками.

— Багато хто з наших має там крамниці або тримає факторів, а декотрі з нас добре знають те благословенне місце. — Нахман сідає зручніше й дивиться на старого Шора, але обличчя Еліші незворушне, він не реагує ані найменшим порухом повіки.

Нахман знову глибоко зітхає і робить паузу, щоб угамувати свою і чужу нетерплячість. Очі присутніх, здається, підганяють його, кажучи: «Далі, далі, чоловіче». Адже зрозуміло, що то все був лише вступ.

Спершу Нахман розповідає про наречену. Ведучи мову про неї, Хану, доньку великого Тови, він мимоволі робить рукою кілька м’яких рухів, і слова його стають від цього шовковистими. Очі старого Шора на мить примружуються, наче в задоволеній усмішці — саме так