Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

одному місці. Позбавлені пам’яті, ті бідолахи видавалися ще безпораднішими за дітей, бо малюки, принаймні, трималися б разом. При тому всьому ця місцевість була осідком чорних хмар. Потужне озброєння «Непереможного» та його технічні засоби не дуже допомагали у пошуках. Найкращий захист, силове поле, взагалі не можна було застосувати в підземних галереях планети. Отож залишалася альтернатива негайного відступу, рівнозначного смертному вироку для зниклих, або ж початку ризикованих пошуків. Реальний шанс вони давали лише протягом кількох найближчих днів, максимум тижня. Горпах знав, що подальші пошуки могли б виявити лише останки цих людей, а не їх самих.

Наступного дня вранці астрогатор викликав фахівців, змалював ситуацію і заявив, що розраховує на їхню допомогу. Він став володарем жменьки «металевих комах», які приніс у кишені своєї куртки Роган. Майже цілу добу їх вивчали. Горпах хотів знати, чи існує шанс радикального знешкодження цих створінь. Знову постало питання, що врятувало Ярґа і Рогана від нападу «хмари».

«Бранці» під час наради займали почесне місце у закритій скляній посудині на середині стола, їх було тільки кільканадцять штук, бо решту знищили в ході досліджень. «Комахи» мали ідеальну симетрію, нагадуючи літеру «Y» з трьома загостреними кінцями, об’єднаними центральним потовщенням. Під сильним освітленням вони були чорні, як вугілля, поблискуючи синьо й оливково у відображених променях. Це було схоже на спинки деяких земних жуків, що мали перетинки, утворені з дуже дрібних пластин — ніби грані діаманта. Всередині «комахи» мали мікроскопічну й завжди однакову конструкцію. Її елементи, в кількасот разів дрібніші за піщинку, були своєрідною автоматичною нервовою системою, у якій вдалося виділити частково незалежні складові частини.

Менша частина, котра містилася в точці перетину рамен літери «Y», була системою, що відповідала за рухи «комахи», яка в мікрокристалічній структурі мала щось на зразок універсального акумулятора, а водночас — трансформатора енергії. Залежно від того, яким чином стискалися мікрокристалики, утворювалося то електричне поле, то магнітне, то змінне силове поле, котрі могли нагрівати центральну частину до порівняно високої температури; тоді нагромаджене тепло випромінювалося назовні в одному напрямку. Викликаний цим рух повітря, що нагадував реактивний, давав можливість летіти куди завгодно. Окремий кристалик не так літав, як підскакував і не був здатний, принаймні під час лабораторних експериментів, точно керувати своїм польотом. Натомість, з’єднуючись кінцями рамен з іншими, він творив агрегати з тим ліпшими аеродинамічними властивостями, чим більшою була їхня кількість.

Кожен кристалик з’єднувався з трьома іншими, крім того, він міг зчепитися кінцем рамена з центральною частиною іншого, що давало можливість багатошарової будови щораз більших комплексів. Для з’єднання не конче було дотикатися, а лише наблизити кінці, щоб утворене магнітне поле утримувало всю конструкцію в рівновазі. За певної кількості «комах» агрегат починав виявляти деякі закономірності: міг, залежно від імпульсів зовнішніх подразників, змінювати напрямок руху, форму, обриси, частоту внутрішніх пульсацій. При певній їх зміні змінювалася й полярність, замість притягатися, металеві кристалики, розійшовшись, переходили в стан «індивідуального розсипу».

Окрім системи, що відала такими рухами, кожен чорний кристалик містив у собі ще іншу систему поєднань, точніше — її фрагмент, бо видавався частиною якоїсь більшої цілості. Ця більша цілість, що виникала, правдоподібно, лише при об’єднанні величезної кількості елементів, була справжнім двигуном поведінки хмари. Але на цьому висновки вчених закінчилися. Вони не орієнтувалися в можливостях зростання вищих систем, а особливо туманною залишилася проблема їхнього «інтелекту». Кронотос припускав, що чим більше створінь об’єднується в одну цілість, тим складнішою для вирішення буде проблема. Це звучало досить переконливо, але ні кібернетики, ні інформатики не знали жодного відповідника такої конструкції, тобто «мозку, що довільно збільшується», котрий свої розміри приміряє до величини намірів.

Частина принесених Роганом «комах» була пошкоджена. Однак інші виявляли типові реакції. Окремий кристалик міг підскакувати, висіти майже нерухомо, знижуватися, наближатися до джерела зовнішнього подразника чи уникати його, поза тим, він був цілком нешкідливим, не виділяв навіть перед загрозою знищення (знищити їх дослідники пробували хімічними засобами, температурою, силовими полями й випроміненням) жодних видів енергії, і його можна було «умертвити» як найслабшого земного жучка — лише з тою різницею, що кристалічно-металевий панцер не так легко було розчавити. Натомість, об’єднуючись навіть у найменший агрегат, який учені піддавали дії магнітного поля, «комахи» утворювали своє поле, котре нейтралізовувало чужі впливи; при підігріванні вони намагалися позбутися тепла інфрачервоним випромінюванням. Експерименти не могли тривати далі, бо вчені мали лише жменю кристаликів.

На питання астрогатора від імені всіх «Головних» відповідав Кронотос. Учені вимагали часу для подальших досліджень — та передовсім прагнули отримати більшу кількість кристаликів. Тому вони пропонували вислати експедицію у глиб яру, котра, шукаючи зниклих, могла б заодно роздобути принаймні кількадесят тисяч псевдокомах.

Горпах погодився. Але вирішив, що вже не може ризикувати життям людей. Тому надумав послати до яру машину, яка досі не брала участі в жодній операції. Це була вісімдесятитонна самохідна машина спеціального призначення, котру зазвичай використовували в умовах високого радіоактивного зараження, величезних тисків і температур. Цей агрегат, який всі, хоч і неофіційно, звали «Циклопом», містився на дні крейсера, наглухо закріплений кранбалками вантажного люка. Його принципово не використовували на поверхні планети, більше того — «Непереможний» узагалі ще не застосовував свого «Циклопа». Ситуації, котрі потребували таких крайнощів, можна було перелічити на пальцях однієї руки. Відправити для чогось «Циклопа» на корабельному жаргоні означало те саме, що доручити завдання самому чортові: про невдачу цього агрегата досі ніхто не чув. За допомоги підйомників машину поставили на пандус, де нею зайнялися техніки й програмісти. Вона, крім звичної системи Дірака для створення силового поля, мала кулястий випромінювач антиматерії, отож могла викидати антипротони в довільному напрямку чи в усіх водночас. Вбудований у броньований живіт реактивний двигун дозволяв «Циклопові» (за допомогою силових полів) підніматися над поверхнею навіть на кілька метрів, отож він не залежав ані від поверхні, ані від наявності якихось коліс чи гусениць. Спереду відкривався броньований ніс, а крізь виниклий отвір висувався інгаустор — різновид телескопічної «руки», яка могла здійснювати локальні буріння, брати зовнішні проби мінералів та проводити інші роботи. Хоча «Циклоп» був забезпечений потужною радіостанцією і телевізійним передавачем, однак його пристосували також до автономних дій, завдяки електронному мозкові, котрий ним керував. Техніки з оперативної групи інженера Петерсена ввели до машинного мозку відповідно приготовлену програму: астрогатор враховував те, що в глибині яру зв’язок із агрегатом перерветься.

Програма передбачала пошуки зниклих, яких «Циклоп» мав забрати до себе таким чином: спочатку прикрив би їх, та й себе, другим, зовнішнім щодо власного, силовим полем, і щойно під його