Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

я робила це часто, як ти сам бачив у день, коли ми познайомилися. Я не тільки герцогиня, не тільки представник свого роду, і звісно, набагато більше, ніж молода королева Франції.

-- Але ти наражаєшся на небезпеку, якщо виходиш без королівської охорони. Скажи мені, що ти не настільки наївна, що ігноруєш цю реальність.

-- Ти дійсно гадаєш, що я не можу постояти за себе?

“Та й Адамар може постояти за мене”, хотіла я йому крикнути, але здоровий глузд змусив мене промовчати.

-- Ми всі вразливі, -- відповів Людовик. – В світі немає нічого простішого, ніж вбити, достатньо тільки бажання, фантазії, можливості, грубої сили, злості, люті, кількох монет… Вбити дуже просто, скривдити дуже просто. Ми всі це можемо, важко мати мотив і вирішити не робити цього. Такою силою я захоплююся, хоча, здається, більше ніхто так не думає.

-- Людовику, я зів‘яну, якщо буду тільки мовчазною і покірною дружиною короля Франції. Сила, якої ти шукаєш в королеві, зникне.

-- Поки що це зовсім так не виглядає. Навіщо ти намагалася купити отруйні трави, переодягнувшись служницею? – запитав він, наближаючись до вікна.

-- Заради всього святого… Думаєш, я збираюся отруїти тебе?

-- Будь певна, Галеран так думає. Якщо ні, то що?

-- Гаразд, гаразд. Знов настав час для сповіді. – Я здалася. – Я знайшла аквітанську кухарку, гадала, що вона вже знає паризький ринок. Але я не збиралася купляти отруту, а хотіла довідатися, хто придбав її в минулому. Хочу вияснити, хто замовив вбивство мого батька.

Він наморщив лоба, подумки перебираючи всі можливості.

-- Хіба ти не була впевнена, що це мій батько? – запитав нарешті.

-- Ні, вже ні. Тому й шукаю спільного ворога, -- відповіла я, сідаючи на ліжко.

-- Що ти маєш на увазі?

-- Я шукаю когось, кому вигідні ці дві смерті, когось, кому піде на користь те, що зараз ти і я очолюємо Аквітанію і Францію. Гадаю, хтось привів нас до влади замість наших батьків, бо вважає нас слабаками.

-- Про кого ти говориш? Замовити два вбивства так далеко одне від одного, і за таких різних обставин, справа не з легких.

-- Цього я й боюся: що наш ворог дуже могутній.

-- Могутній? Невже король Англії?

-- Або якийсь барон, наприклад, Шампанський, -- осмілилася я підказати.

-- Він союзник, а не ворог, -- відкинув Людовик помахом руки, немов відганяючи надокучливу комаху.

-- Ти впевнений? Теобальд сильний, володіє землями й в нього добрі зв‘язки, а саме він брат Етьєна де Блуа, -- заперечила я.

-- Є ще якісь ідеї?

-- Святий Престол в Римі, сам Інокентій II… -- вперше вголос наважилася я згадати понтифіка. – Не знаю, в свій час наші батьки ворогували з Церквою і їх обох відлучили.

-- І обоє повернулися в її лоно і владнали свої проблеми з Всевишнім.

-- Я тільки кажу, що це не був будь-хто, в нього є засоби й мотив… і признаю, зараз я боюся за нас.

Я не згадала про страх, який бачила в очах Адамар. Не згадала, що Адамар найзнаменитіший аквітанський кіт. Не згадала, що вона моя двоюрідна бабуся, незаконнонароджена сестра несамовитої бабусі Філіппи, легендарного сірого кардинала аквітанських котів.

Людовик поглядом попросив мене дозволу сісти поряд зі мною. Я жестом дозволила.

-- Отже, ти вже не вважаєш мене ворогом? – запитав.

-- А ти? Вже не думаєш, що це я отруїла твого батька?

На якусь мить він задумався.

-- Це тобі не дозоляє бачити в мені свого чоловіка?

-- Важко очікувати, що наш шлюб буде чимось більшим, ніж тільки угодою, якщо я думаю, що твій батько вбив мого батька, а ти думаєш, що я вбила твого, -- сказала я.

-- Минають дні, я спостерігаю за тобою, пізнаю тебе… І мені щораз важче повірити в це.

-- Мені теж, -- признала я. Це при тому, що я ненавиділа Товстого короля, проте як сильно я не ненавиділа його, я не могла зненавидіти Людовика. – Ти міг би… міг би спати сьогодні зі мною? – попросила я нарешті.

Привид Рея був тільки цим -- привидом. Я вигадала його присутність, щоб знести цю абсолютну самотність. В той самий час Людовик був справжнім. Можливо прийшов час перестати обманювати себе і признати, що це мене тішило. Справжній, уважний, красномовний, спокійний, завжди в пошуках суті під зовнішнім виглядом.

-- Я вдаю, що сильніша, ніж є насправді, -- продовжила я. – Мені потрібне людське тепло, а сьогодні більше ніж будь-коли.

Людовик посміхнувся, спокійний.

-- Пообіцяй, що завжди так робитимеш, -- відповів.

-- Як робитиму?

-- Шукатимеш в мене притулку кожного разу, коли потребуватимеш.

І під покривалами, після того, як опав одяг і нічні сорочки, настали обійми. А ще прийшла несмілива довіра, новий контакт, очі, що стежили за моїми, за моїм кожним жестом.

Це був справжній початок нашого шлюбу. Після цього було ще багато ночей щирості, шепоту і знайомства тіл. З ним все було неспішним, таким був його ритм і я навчилася цінувати це.

Але на здивування мій чоловік перетворився в певного себе коханця, не дивлячись на те, що був початківцем у любовних іграх. Якщо раніше я була для нього красивим скорпіоном, вражаючою істотою, якої слід уникати, то тепер в його присутності я ховала жало.

 

19 Душа кухні

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Через кілька тижнів на кінному дворі поповзли чутки. Ворожі погляди французів, тиша, коли я йшла поряд з ним. Опущені голови, незрозумілий шепіт.

-- Ви чули? – бурмотіли всі при дворі на острові Сіте.

“Про що, про що я мала чути? – питала я себе безсило. –