Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

свого алхімічного секрету. Він скористався моментом, коли панія необачно викликала Освана та Катліна до себе, і випив отруту, котру приховав у крихітному медальйоні на грудях. Коли його знайшли, Гвеннанові губи вже посиніли, на них виступила піна, а очі взялися туманною паволокою.

Новина про самогубство маестра не покинула стін маєтку. Панія не хотіла, аби у це втручалися зовні. Бо коли Гілланову смерть можна було безборонно списати на дуель й ніхто б не доскіпався до неї, то Гвеннан та його вчинок могли викликати питання. А пані Альвіанні не любила зайвих людей у себе в домі і зайвих питань.

Врешті вона вирішила зачекати повернення брата з-під лірського кордону. Хто-хто, а королівський чаротворець мав би порадити, що робити з підозрілим зіллям далі. Юріт Даль сама написала до сестри в Лалаку і про дуель, і про самогубство, проте без подробиць про плани братів та химерне зілля. Маестрі не хотілося писати про загрозливий порошок у листі: вона не володіла тайнописом і тому не довіряла важливих новин чорнилу.

Несподівана дуель та її наслідки знагла пригасили ворожнечу між Жарраком і Естіенном Мерселлі. Бундючний чаротворець, котрий врятував Престові життя, отримав від нього вартісну відповідь — артефакт загиблого Гіллана. Жаррак сам вклав чаротворчу зброю в руки Естіенна і запевнив, що це найменший дар за порятунок. Очі Мерселлі спалахнули неприхованим захопленням, і він визнав, що наймолодший Прест, хоч і ні краплі не розуміється на місцевих звичаях, вочевидь знає, що таке честь і добросусідство.

Жаррака таке визнання цілком влаштувало. Бо він часом нудьгував без Касселя Ґрехама і молодшого сина Бертів, з якими знався в Альтесштадті. Тож тішився нагоді отримати гарне товариство.

* * *

— Повномасштабна війна потребує ресурсів. Ресурсів, які ніхто не хоче зараз тратити, — проскрипів глава Мерселлі. — Їхнє намагання мозолити нам очі у прикордонні — не більше ніж блеф!

— Я з вами згоден, цілком і повністю, — поважно кивнув маестр Бернаж. — Я був по весні в Аль-Аканте — і бачив, яка в них бідота. Куди вже тут розв’язувати війну.

— Алхіміки в гільдії говорили про проблеми колег з Аль-Аканте, — втрутився старший син Мерселлі.

— Алхіміки — ну звісно, — хмикнув Бернаж. — Кому ж іще роздувати проблеми, як не їм? Я ще не бачив жодного майстра порошків, який не любив би перебільшувати.

Маестра Альвіанні обмахувалася віялом і слухала розмови гостей наполовину. Думки її блукали деінде, але вона не забувала кивати, усміхатись і вдавати зацікавленість. На щастя, поки розмова точилася довкола воєнних питань, можна було не втручатися. Однаково присутні маестри вважали за наявності своїх статусів та пиптиків між ногами, що панія Юріт Даль не повинна особливо цікавитися конфліктами, поки в магазинах достатньо мережив і шовків, а в цукернях плине аромат гарячого шоколаду.

Вона опустила віяло і поверх нього уважно подивилась на племінника. Жаррак, на щастя, легко відбувся після дуелі. Уважно слухав Мерселлі й Бернажа, часом перекидався кількома словами з панією Марінет, котра сиділа праворуч, і її донькою, котра сиділа ліворуч та кидала сповнені надії погляди на юнака. Але племінникова ввічливість і приязнь були лише ввічливістю і приязню — не більше. Бездоганні лати з усмішок і невагомих фраз.

Останні дні маестрі спалося зле. Не додивилася — і ось її бездоганний експеримент під загрозою зриву. Тривала робота вислизає з рук, як шовкова хустинка, вирвана раптовим вітром на набережній.

Канре надто нагадувала Кару. Врешті, саме тому вона опинилась у цьому домі. Але молодша сестра, на біду, повторювала шлях старшої до запаморочення чітко. Сама того не усвідомлюючи, вона провалювалася в осердя небезпеки. Дурне дитя!

Спостерігаючи то за племінником, то за помічницею, маестра утвердилась у думці, що шквал цей потрібно спинити. Не на те вона взяла до себе Карину сестру. Не на те, щоб та розкошувала юністю і поривами серця, котрого в Канре раніше мовби й не було. А тепер воно звідкілясь узялося і заполум’яніло надто явно, аби залишити це поза увагою.

Маестра Альвіанні вирішила діяти.

* * *

Нову служницю, яка прийшла на місце Юонни, звали Жюстіною, а кликали Жюссі. Невисока й повновида, вона скидалася на дзиґу, котру торкни — й не спиниш. У Жюссі робота горіла в руках, вона кланялась панії в ноги, до Канре зверталася лише на «ви», а пані Манно остерігалася, як носія синьки. Жаррака нова служка охрестила «страшним» і, до здивування Канре, пошепки повідомила, що панич хоч і ясноокий нівроку, та є в ньому щось таке моторошне, що боязко наближатися. Канре ці страхи нової служки та її простодушна відвертість сподобалися. Хоч вона пригадувала Юонну — та теж спочатку видавалась гомінкою і милою, але насправді мала достатньо голочок усередині. Тому дівчина не поспішала ділитися з новою служницею власними роздумами.

— А чого це у вас така пишна й світла суконька? — спитала Жюссі, коли вперше побачила, як Канре збирається до прийому.

— Розпорядження маестри. Я потраплю на очі її гостям, тож повинна виглядати відповідно.

— А-а… Хотіла б я таку саму.

— Усе у волі маестри.

— Може, ви б її попрохали за мене? Я добре роблю.

— Я не маю права прохати про таке.

— А-а… Ну то добре. Я собі подумала, що раз ви її помічниця, то можете.

— Ні, Жюссі. Прав у мене не більше, ніж у будь-кого зі слуг.

— Ну то ясно. А суконька файна. Ви в ній сливе панночка якась.

Канре ніяково всміхнулась. На мить уявила себе панночкою, роздивляючись віддзеркалення. Але мить минула, і час було поспішати до покою — Канре мусила зібрати постіль до прання й передати її Жюссі. Нова служниця поривалася збирати білизну самостійно, але маестра суворо заборонила їй заходити до своєї спочивальні і підкреслила, що це дозволено Канре й тільки Канре. Особистій помічниці — і нікому більше.

— А-а, ну то зрозуміло, — погодилася Жюссі й потім заздро провела помічницю поглядом, наче в можливості зняти постіль з ліжка є особливий привілей чи велика пошана, котрої новій