Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

мулеле! Май мулеле!». Ці заклинання мали зробити їх непереможними чи невидимими, у різні дні по-різному. Розповідали, що в шістдесятих роках вони відрізували своїм ворогам стопи, а потім змушували їх бігти: переможцеві буцімто дарували життя. Психи.

— На твої землі? — повторив чорний. — Отакої, маленький. Ох ти ж і розігнався…

— Хочеш побачити мої папери? У мене є документи про концесію, підписані Кабілою.

— Кабіли тут нема. Паперів теж. Тут є лише це.

Він клацнув затвором свого АК-47 — Морван помітив, що на прикладі вирізьблено напис латиною «Vae victis» («Горе переможеним»). Африканці завжди його дивуватимуть.

— І шо ж ти там робитимеш, га?

— Осяду там.

На плечі в одного з вояків сиділа мавпа — такий собі клубок шерсті, причепурений у футболку й підперезаний ременем із ножиком, подібним до мачете. Талісман банди.

— Осісти посеред савани, в такі часи?

— Я й не таке бачив.

Колос наблизився: він зрозумів, що має справу не з посланцем ООН і не з журналістом, який тут заблукав. І точно не з місіонером або мучеником із якоїсь громадської організації.

— Спершу поглянемо, що ти несеш, — мовив він і кивнув на клунки та ящики, поставлені носіями на землю.

— Почувайся як удома.

— Я і є вдома.

Навіть якщо май-май залишать їх живими, все одно заберуть зброю та все інше. Морвану залишиться тільки повернення до Лубумбаші з голою дупою. Але він сумнівався, що хтось виживе. Вбити заручників — і швидше, й чистіше. Зарізати мачете чи задушити, головне — безгучно.

Почався трус поклажі. Морван у пошуках виходу аналізував кожну подробицю. Ватажок і його помічник схилилися над ящиками, троє інших уже відволіклися й бавилися з макакою, останні двоє нерухомо застигли в кінці процесії, націлили дула на його людей. Носії та солдати трималися обіч стежки, досі вишикувані вервечкою. Мабуть, сподівалися втекти, коли почнеться різанина, — один чи двоє точно врятуються від куль.

Морван спокійним кроком наблизився до тріо з мавпою в футболці. Тварина почала вистрибувати, ледь побачила білого. Вояки хором засміялися. Важко було повірити, що ці веселі й по-дитячому безтурботні телепні ґвалтували дівчаток і поїдали смажену плоть немовлят.

— Це також май-май? — запитав він у них мовою суахілі.

Сміх припинився. Вирячені очі заблискали від суперечливих почуттів. Ненависть, недовіра, шаленство. А ще, замість оливи у вогонь, — гарячка від алкоголю чи наркоти.

— Це ваш ватажок, так?

Мавпа викаблучувалася й далі.

— Авжеж, дядьку! — пирснув нарешті один здоровань. — Так і є. Це наш ватажок!

Інші знову розреготалися. Хвиля веселощів переросла в загальний вибух сміху, посилений пустощами мавпи.

Морван зиркнув через плече: Червоний берет порпався в одному з ящиків.

— Це справжній май-май, еге ж? — не вгавав Морван.

— Найліпший, патроне! Найліпший!

Легковажні горлорізи аж за боки хапалися. Тварина, збуджена галасом, оскаженіло качалася в сухому листі.

— То чому тоді в неї нема калаша?

Це запитання змусило їх замислитися. Увагу Ґреґуара привернув короткий свист: ватажок наказував йому підійти. Він неквапно рушив у той бік — кожна виграна секунда — це чергова деталь його плану.

— Ш-шо тут таке?

Чорний копнув один із ящиків — якщо Морван правильно пам’ятав, у ньому лежало чотири десятки напівавтоматів.

— Обладнання для розвідки. Я геолог.

— Відкривай! — скомандував чорний.

Морван озирнувся: один із вояків нібито намагався дати свою рушницю мавпі, якій не вдавалося її схопити, бо май-май щоразу відсмикував руку, викликаючи нові вибухи реготу.

— Я не пам’ятаю, куди поклав ключі.

Ця слабенька брехня чорного не зупинила:

— Відчиняй.

— Я ж кажу: не знаю, де…

— Відчиняй, брателло. Якшо ні, я обшукаю тебе мертвого.

Морван поплескав по кишенях. Ще раз озирнувся: мавпа таки схопила АК-47. Морван був переконаний, що ці гівнюки не поставили зброю на запобіжник.

— Клянуся тобі… — пробурмотів він, — я…

Його перервала автоматна черга.

— Бляха, що це… — заволав Червоний берет.

Мавпа, тримаючи палець на спусковому гачку, вклала трійцю май-май. Усі кинулися на землю, крім остовпілого ватажка. Куля влучила йому в голову: Морван дістав зброю і прицілився перший. Обернувся та ввігнав ще по одній у серце обом вартовим, поки ті намагалися прицілитися в нього. Тридцять років спортивної стрільби дають свої плоди.

Він озирнувся, збираючись завалити мавпу, але та, налякана власними пострілами, вже кинула зброю, аби втекти й заховатися. На лихо, її лапки заплуталися в ремені «калаша», і бідолашній ніяк не вдавалося виплутатися. Справжній номер у стилі Чарлі Чапліна.

Африканське божевілля: більше нічого.

Один чорний досі ворушився. Морван підскочив і розніс йому череп. Обережно наблизився до мавпи, яка й далі крутилася навколо власної осі, дістав ножа й розрізав лямку автомата. Тваринка відбігла й причаїлася за деревом за кілька метрів від своїх охололих хазяїв.

Усе стихло.

На перший погляд, усі члени його групи залишилися неушкодженими. Справжнє довбане диво. Вони простяглися на землі, неначе готові закопатися в сухе листя.

Сім мертвих, командна робота з допомогою шимпанзе.

Мішель підвівся. Він так тремтів, що не міг вимовити й слова. Морван почувався не ліпше, але таки спромігся віддати наказ:

— Заберіть їхню зброю та провізію.

Війну оголошено. Постріли виказали їхню присутність іншим грабіжникам. Роздати солдатам набої. Прискоритися. Якнайшвидше дістатися копалень — а там Кросс і його натреновані хлопці. Так поталанити може тільки раз.

Вкладаючи пістолет у кобуру, Морван кивнув на мавпу за вкритим ліанами стовбуром:

— Дайте їй кілька шматочків цукру. Ми завдячуємо їй життям.

26

До сімейної оселі у Ф’єзоле на околицях Флоренції він завше приїздив без жодного задоволення.