Еміль Золя - Пастка

й не зазнають стільки лиха в цьому Парижі. Повитуха забрала маля з рук Купо. Ще вона заборонила Жервезі розмовляти: уже й так недобре, що довкола неї зчинили стільки галасу. Тоді бляхар сказав, що про народження дитини треба повідомити матінку Купо й Лорійо; але він помирав з голоду, тому вирішив спочатку повечеряти. Породілля не могла спокійно дивитися, як чоловік сам собі накриває на стіл, біжить на кухню по рагу, їсть із глибокої тарілки, не може знайти хліба. Попри заборону, вона у відчаї крутилася під ковдрою. Як усе ж таки прикро, що вона не змогла все як слід приготувати; біль осадив її додолу, наче хто ломакою вдарив. Бідолашний її чоловік гніватиметься на неї за те, що вона тут ніжиться у ліжку, поки він їсть абияк. А картопля хоч доварилася? Вона вже й не пам’ятала, чи посолила її.

— Ану, замовкніть! — крикнула повитуха.

— Ох! Коб ви могли заборонити їй так побиватися! — сказав з повним ротом Купо. — Якби вас тут не було, б’юсь об заклад, вона б устала, щоб відрізати мені скибку хліба... Отож, лежи спокійно, гладенька індичко! Не можна так себе мордувати, бо інакше знадобиться аж два тижні, щоб знову поставити тебе на ноги... Дуже смачне оце твоє рагу. Пані сяде попоїсти зі мною. Правда ж?

Повитуха відмовилася, але сказала, що охоче випила б склянку вина, бо дуже розхвилювалася, коли побачила жінку з дитиною долі. Купо нарешті пішов сповістити новину родині. Через пів години він повернувся разом з усіма: матінкою Купо, обома Лорійо та пані Лера, яку він саме застав у них. Лорійо, побачивши, в яких гараздах живе сім’я, стали дуже люб’язними й почали всіляко вихваляти Жервезу, супроводжуючи свої слова якимись непевними жестами, — киваючи підборіддям, кліпаючи очима, — так наче своє справжнє судження відкладали на потім. Хай там як, а вони знали те, що знали; просто не хотіли йти проти думки всього кварталу.

— Привів до тебе все товариство! — вигукнув Купо. — Що тут поробиш! Вони хотіли тебе бачити... Дзьобик свій не розкривай, тобі не можна. Вони трохи побудуть тут, тихенько на тебе подивляться, ніхто з балачками не набридатиме, гаразд?.. А я піду приготую для них кави, та ще й добрезної!

І він вийшов на кухню. Матуся Купо, поцілувавши Жервезу, почала дивуватися, яке велике було дитятко. Інші дві жінки також міцно поцілували породіллю в обидві щоки. А потім усі троє, ставши коло ліжка, стали голосно коментувати подробиці пологів, говорили, яка то дивина — просто як зуба вирвати, не більше. Пані Лера, з усіх боків роздивившись крихітку, заявила, що вона дуже славна, і у своєму стилі двозначно додала, що з неї виросте неабияка жінка. А що голівка дитинки здалася їй надто кутастою, вона почала злегка приплескувати її, щоб заокруглити, байдуже, що крихітка заходилася криком. Пані Лорійо розсердилася й видерла немовля з її рук: не можна так жмакати ніжну голівку дитини, адже це може призвести до того, що маленькому створіннячку вчиниться якась вада. Потім вона почала гадати, на кого схожа дівчинка. Ледве не дійшло до суперечки. Лорійо, що стояв позаду жінок, витягши шию, повторював, що крихітка зовсім нічого не має від Купо, хіба що трохи схожий ніс, тільки й того! Викапана мати — досить лишень поглянути на очі; певна річ, таких очей у їхнім роду не було.

Тим часом Купо все не повертався. З кухні було чути, як він воює з плитою та кавником. Жервеза просто знетямилася: не чоловіче це діло — готувати каву; і вона почала йому кричати, що і як слід робити, не зважаючи на цитькання повитухи.

— От же ж ніяк не вгомониться! — сказав Купо, повернувшись із кавником у руці. — Ти ба, яка причепа! До всього їй є діло... Питимемо зі склянок, добре? Бачте-но, чашки ще не забрали з крамниці.

Усі посідали навколо столу, а розливати напій забажав сам бляхар. Кава була дуже міцною з насиченим запахом — не якась там бовтанка. Повитуха, із задоволенням випивши свою склянку, пішла: усе було добре, більше їй тут нема чого робити, а якщо вночі щось піде не так, то хай назавтра пришлють по неї. Не встигла вона ще спуститися сходами, як пані Лорійо обізвала її ні на що не здатним об’їдалом, яке поклало собі в каву чотири шматочки цукру та ще здерло п’ятнадцять франків за те, що лишило породіллю саму. Купо став захищати її: та він з радістю віддасть їй ті п’ятнадцять франків; зрештою, ці жінки замолоду довго вчилися, тож тепер можуть дорого правити за свої послуги. Потім Лорійо почав сваритися з пані Лера. Він стверджував, що для того, щоб народився хлопчик, треба спати головою на північ, тимчасом як вона лише стенала плечима, називала це дитячими вигадками й пропонувала інший спосіб: треба було потай від жінки сховати під матрац пучок свіжої, нарваної в сонячну погоду кропиви. Стіл підсунули ближче до ліжка. Близько десятої години Жервезу потроху розібрала страшенна втома, і вона, усміхнена й отупіла, лежала, повернувши голову набік. Вона все бачила й чула, однак більш не знаходила в собі сил відважитися бодай на жест чи слово. Їй здавалося, що вона вже померла, але смерть та здавалася дуже солодкою, з її глибин було за щастя бачити, що інші живі. Час від часу крики дитини долинали крізь гучні голоси, які без кінця й краю обговорювали вбивство, що сталося вчора на вулиці Бон-Пюї, в іншому кінці кварталу.

Потім, коли вже всі надумали розходитися, заговорили про хрестини. Лорійо погодилися бути хрещеними батьком та матір’ю, хоч з їхніх облич і було видно, що без великого задоволення. Однак, якби молода пара не звернулася до них з цим проханням, то їхні обличчя ще й не так перекривилися б. Купо взагалі не розумів, навіщо хрестити крихітку: хрещення точно не принесе їй десять тисяч ліврів ренти, до того ж дитина може застудитися. Що менше справ маєш із церковниками, то ліпше. Але матуся Купо назвала його безбожником. Лорійо, хоч і не ходили в церкву до причастя, вихвалялися, що живуть у вірі.

— Давайте відбудемо хрестини в неділю, якщо ви не проти, — мовив ланцюжник.

Жервеза, кивнувши головою, погодилася, всі почали цілувати її та бажати доброго здоров’я. Потім попрощалися з немовлям. Кожен підходив до цього тремтливого тільця й нахилявся з усмішкою чи ніжним словом, так ніби воно могло