Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

Надворі стояла ще сіра сутінь. Небозвід видавався тісним і, немов величезний капелюх, насунений на чоло, змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначущим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контингент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.

«І мої діточки десь ідуть до школи», — подумав капітан, і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново. Хоч і які зусилля робив над собою, щоби тепер в тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все-таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.

«Щоби їх хоч раз іще побачити, хоч здалека! — думав капітан, слідячи очима кожду купку проходячих дітей. — Хто знає, може, то вже остатній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні?»

Сльози закрутилися у нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Мар’яцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п’ятьох мінут мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відси на Собеського, вийшов на Губернаторські вали і направився на Куркову, при котрій знаходиться міська стрільниця. Велика зала стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.

«Спізнюся о цілі три мінути! — подумав капітан,

поглядаючи на годинник. — Вони там, певно, вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають що хочуть. Покажу їм, що з кашею з’їсти себе не дам».

Хотів прискорити кроку, та зусилля його були даремні. Якесь ослаблення опанувало його. Той кусник дороги, від рогу намісництва до стрільниці, видався йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резиґнації, спокійний, а проте його ноги отяжіли, мов олов’яні. Обмірковував, де має ви-мірити, в груди чи в голову. Почував, що його рука буде певна і не затремтить, знав, що трафить його нео-хибно, коли сам швидше не буде трафлений. Мірячи в голову, легше хибити, та трафний вистріл звичайно буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, це його мало обходило. А яких-то правил держалися його вороги, клеветники? Мірячи в груди, легше трафити, та трудніше поцілити смертельно. Хіба валити трохи нижче, в сторону жолудка, і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнувся капітан. Убити Редліха відразу, на місці, — так! Се буде чесно, сього домагається його честь, а радше те почуття помсти і обурення, що жевріє на дні його душі. Але засуджувати його на кількаденні муки і аж по них на смерть — ні! Адже він — чоловік, не кат! Адже ж Редліх ще вчора був його другом!

На площі перед казармою, званою по-старому Heumarktscaserne[15], кілька компаній піхоти відбувало звичайні вправи в маршеруванні, роблені карабіном і стрілянні без набоїв. Салютували йому, коли переходив поуз них. Якесь тоскливе почуття заворушилося в його душі на вид тих людей, уставлених у два ряди, з лицями, червоними від морозу і втоми, в чоботях, забризканих болотом, розробленим із снігу, що розтаяв під їх ногами. Йому пригадалася з гімназіальної лектури латинська формула: Morituri te salutant[16]; та він усміхнувся гірко, коли подумав, що сим разом було би відповідніше змінити сю формулу і сказати: Moriturus vos salutat![17]

«За півгодини зміниться фізіономія сеї площі не до пізнання! — думав дальше капітан. — Будете мати довший Ruht![18], бідні хлопці. Он там, із тої брами, перед котрою з найневиннішим у світі видом, курячи сигара і побрязкуючи шаблями, проходжуються два офіцери (цікавий я, чиї то секунданти? ), — з тої брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою або з простреленими грудьми, забризканого кров’ю, зі звислими безвладно вниз руками. Певна річ, що кількох з-поміж вас покличуть і велять вам нести сей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоби ніхто не бачив, і завезуть до трупарні військового шпиталю. І їхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут поуз них їде труп. Моя жінка пройде обік нього, шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку їй не перейде, що в тім безобразнім жовтім фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп її мужа. І ліпше, що так воно станеться!»

В таких чорно-трагічних думках потонувши, дійшов капітан вкінці до брами, що вела до саду перед стрільницею. Офіцери, що патрулювали перед брамою, привітали його чемно, але холодно.

— Редліх уже є, — мовив один із них. — Секунданти і лікарі також уже там.

— А ви хто такі? — запитав здивований капітан.

— Нас просили пильнувати тут, щоби ніхто вам не перешкодив, — мовив офіцер.

— Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, — додав другий, усміхаючись. — Нам тут холодно, і час уже на снідання.

Капітан не відповів на се нічого. Усміх і слова сього офіцера видались йому цинічними.

«Йому пильно на снідання! — думав з якимсь гірким почуттям. — А що між отсею хвилею а його сніданням трісне одно людське серце, пропаде одно життя, буде зруйноване існування одної сім’ї, се для нього байдуже. Се гонорова справа, котру чим швидше, чим основніше, значить, чим з більшим розміром знищення залагодиться, тим ліпше».

Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили свої сірі гілляки до сірого неба. На грубших конарях і на пнях лежали смуги і шапки свіжого вогкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тільки від брами до головного будинку, де була зала, видно було стежину, протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині, одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже, до чого воно йдеться, тихенько забрався до міста, щоби не бути нічого свідком. Його жінка вешталася по своїй тісній комнатці, щось там морквасячи. Се була жінка дуже спокійна і певна: нецікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діятися в великій залі, а хоч би там і з гармат стріляли,