Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

спірним. Насамперед, його прізвище дуже нагадувало якогось відомого на весь колишній Радянський Союз циркача[35] – от тільки якого?.. Димер – селище невеличке, власного цирку там не було, а той «цирк», який показували по телевізору, називався Верховною (з)Радою України, і головним «циркачом» там виступав Іван Степанич[36] з його коротенькими, але соковитими висловлюваннями, які вмить увічнювалися в народі, наприклад: «Депутат Заєць, не стрибайте по залу – ви не в лісі». Або: «От нащо пхати те, що не лізе? Припиніть цей цирк».

І справді – цирк! З такою Верховною (з)Радою іншого й не треба. Погано одне: справжнє прізвище Шизодіда ніхто пригадати не міг…

Далі, кардинально розходилися думки щодо того, звідки його привезли в Димер. Що привезли й заселили з міліцією – це точно, а от відкіля?.. Більшість сусідів сходилася на тому, що з Києва. Меншість наполягала, що там мерзенного, запливлого жиром дідуганчика, який дивився на довколишній світ крізь вузенькі шпаринки між опухлими повіками, всього лише намагалися вилікувати від шизофренії. Хоча й безуспішно.

Насамкінець ніхто не знав точно, на який строк Шизодід оселився в Димері по вулиці Леніна. У цьому питанні громадська думка переполовинилася доволі акуратно: половина мешканців будинку стверджувала, що він тут назавжди, друга половина – що забереться зовсім невдовзі, буквально ось-ось!.. Точніше як міліція його заселила в порожню «однушку» в розпал «перебудови», так і виселить. Намагалися отримати роз’яснення у дільничного інспектора, але той тільки глузував:

– Заходь до мене – поговоримо! Чекаю із задоволенням.

Але хто ж при здоровому розумі сам, добровільно сунеться до міліції «на дружню бесіду»?! Оскільки охочих так і не знайшлося – питання поступово, само собою втратило гостроту.

Відтоді Шизодід жив собі самітником там, де його оселили. Друзів чи просто знайомих серед димерців він так і не завів з двох причин: по-перше, хто ж ризикне товаришувати з мерзенним стариганом, у якого з головою явно негаразд?.. по-друге, які б пертурбації з владою не відбувалися, а за цим дідуганчиком невпинно стежила міліція в особі дільничного інспектора.

Та й самому Шизодідові ні з ким приятелювати, схоже, не хотілося. Відколи він вивчив дорогу від дому до найближчого продовольчого магазину, то через день прогулювався туди, щоб прикупити хлібу, якоїсь крупи та кефіру чи квашеного молока – на тому й жив. Ну, хіба що зрідка купував пачку чаю, трохи лікарської чи ліверної ковбаски… А також предмети зі списку першої необхідності – сіль, сірники, господарське мило.

Окрім регулярних походів за продуктами, божевільний стариган квартири не полишав. Пенсію йому приносила додому поштарка, комунальні послуги оплачував дільничний, який спеціально для цього зазирав до «однушки» Шизодіда раз на місяць, заразом закидаючи йому пачки старих газет. На здивовані запитання, що означають подібне милосердя і доброзичливість з боку офіційних інстанцій, поштарка лише здивовано плечима знизувала, а дільничний міліціонер відповідав:

– Так треба. Не суйтеся куди не слід.

Що ж до самого Шизодіда, то розпитувати його на будь-які теми не мало сенсу. Він загалом слабко уявляв, де знаходиться і що з ним відбувається. На всі спроби зав’язати розмову завжди озирав співрозмовника якимсь дуже неприємним поглядим з-під припухлих повіків, потім відповідав двома реченнями, змінюючи лише їхній порядок, а також порядок слів усередині кожного з речень:

– Будівництво завершується. Невдовзі треба об’єкт здавати…

Або:

– Об’єкт треба здавати невдовзі. Завершується будівництво…

Щось інше від Шизодіда чула хіба що продавчиня продмагу, і були це назви споживчих товарів.

Попервах сусіди побоювалися, що цей божевільний утне щось таке, від чого постраждає весь будинок. Наприклад, вчинить підпал чи щось подібне. Особливо хвилювалася Ольга Матвіївна – ясна річ, через розташування свого помешкання. Проте дільничний запевняв:

– Не бійтеся, в побуті стариган абсолютно безпечний, інакше б його не вислали до нас самого.

– То він таки під наглядом, чи що? – намагалися уточнити люди. На що негайно слідувала відповідь міліціонера:

– Не лізьте поперед батька в пекло.

Що ж, не лізьте – то й не лізьте. Поступово мешканці будинку по вулиці Леніна, № 16 змирилися з дивним сусідою. Тим паче в країні коїлися значно більш незвичайні речі, про можливість побачити їх наживо раніше ніхто навіть і не думав. А тут якийсь хоч і божевільний, проте абсолютно безпечний дідуганчик… Та грець із ним! Цур йому пек!..

Отак усе й тривало до самого останнього часу, аж доки Шизодід не затіяв удома якісь хімічні експерименти, наслідком яких став неймовірно жахливий смердіж, що пробивався навіть на сходову клітку. Попервах проходячи повз зачинені двері його квартири, Ольга Матвіївна та її домочадці лише затикали носи й дихали виключно через рот. Потім усі сусіди, намагаючись подолати нудотний сморід, перестали закривати вікна буквально цілодобово. А коли терпіти стало несила, хтось кинув ідею:

– Послухайте, скільки можна зносити знущання цього шизонутого над усіма нами?! А давайте вимагати, щоб його нарешті виселили звідси!

– Ага, так тебе, вумника, й послухають, – резонно заперечили інші.

– Послухають, послухають! Якщо ми заявимо, що не підемо голосувати на президентські вибори всім нашим будинком, – послухають! Вибори післязавтра, їм явка потрібна. То що, як вам ідея?! З’їли, га?..

Ідея таки сподобалася: цілий багатоквартирний будинок в масштабах селища – це багато. Влада має дослухатися, неодмінно має!..

Отож склали петицію, підписали її всім будинком (за виключенням Шизодіда, який і став причиною невдоволення) та віднесли дільничному. Прочитавши петицію і вислухавши обурені промови активістів на чолі з Ольгою Матвіївною, інспектор зажадав розібратися з усім на місці. Коли прийшли під двері квартири, міліціонер принюхався, потім з перекошеним обличчям озирнувся до натовпу сусідів і проскреготав:

– Людоньки добрії, скіжіть-но, а коли хоч хтось із вас загалом востаннє бачив громадянина Бугрима?!

– Бугрима?.. А хто він, Бугрим той?! Хто це такий?.. – посипалися звідусіль здивовані запитання.

– Бугрим Харитон Якимович, він тут живе. Ви ж про нього петицію…

– Авжеж! Точно, його Харитоном Якимовичем звати, а не Якимом Харитоновичем! І так, Бугримом, – зраділа Ольга Матвіївна. – Ні, здається, останнім часом не бачили. Останнім часом він, здається, не виходив…

– Тоді ламаємо двері.

– Чого-чого?..

– Ламаємо двері, кому кажу! Нумо, хто мені допоможе?

Наперед вийшов найздоровіший з сусідів, і разом з дільничним вони з розбігу вдарили плечима у вхідні двері квартири, потім ще й ще, аж доки не виламали замок. Попри те, що сморід посилився багатократно, натовп вломився в «однушку» слідом за міліціонером, а там!..

– Ах ти ж мать моя женщина! І як ми не второпали, що Шизодід просто сконав, а не хімією зайнявся?! – мовив хтось із сусідів.

– Шизодід –