Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

пробурмотів відставник. – Я ж казав, що не люблю чортівні всякої. Й мені дуже шкода, що колишній хлопчик, якого я знаю з дитинства, коли підріс і вивчився на нормального інженера-науковця, почав захоплюватися всякими чортами, відьмами, ожилими мерцями й потопельницями.

– Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприємна, – зітхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось інше.

– І про що ж саме?..

– От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа від того, кого назвали Аліком Вайнштейном. Він нібито жив колись у нашому домі в Києві на Подолі, але потім поїхав звідти світ за очі…

– Ну так, казав, – не дуже охоче підтвердив Давлетов. – Це дійсно колишній наш сусіда, так. От навіть коли мене на війну призивали в сороковому році, то Алік тоді…

– Секундочку! – Спартак зреагував миттєво: – А чому ви кажете про сороковий рік? Хіба війна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..

– Це ще не та війна була. Не Велика Вітчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на війну всім нашим двором першого травня сорокового ще року. Алік Вайнштейн на той час вже був офіцером, і твій прадідусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алік Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стіл.

Едуард Рустамович зробив крихітну паузу і спитав трохи здивовано:

– А тобі мама хіба про ці наші проводи не розповідала?..

– Мама Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!

– Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.

– То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.

– Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..

– А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..

– А що ж тоді?

– Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?

– Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.

– А де ще?

– Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.

– То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.

– Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.

– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..

– Гаразд, умовив.

Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.

– Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.

– Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.

– І ви також?..

– І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й ні… Можливо, я таки наплутав? Здається, все ж по-іншому: «Русский с китайцем – братья навек!»

– Овва! Нічого собі «брати»… після конфлікту на Даманському острові.

– Я тоді у В’єтнамі був, – знизав плечима Давлетов.

– А на Кубі?..

– А на Кубі я якусь заразу підчепив, тому мене звідти евакуювали достроково. Втім, тітка Тоня про це більше знає, бо я довго непритомним поліном у госпіталі лежав, тоді як вона…

– Тітка Тоня про свою роботу нічого не розповідає. Принаймні мені так точно, – зітхнув Спартак.

– А тобі так про все й розкажи! Письменник ти… любительський!..

Таким чином, про неприємний нюанс щодо числа «666» та висловлювання американського президента Рейгана про «імперію зла» обидва нібито забули. Лише в останній день перебування в Миргороді, пакуючи речі у велику клейончасту сумку, молодий чоловік раптом продемонстрував Едуарду Рустамовичу п’ять грубих зошитів, розпухлих від додаткових вклейок, і мовив з неприхованою гордістю:

– А знаєте, Едуарде Рустамовичу, свій роман я таки дописав!

– Оту свою чортівню?.. – про всяк випадок уточнив Давлетов.

– Так, «Лейтенанта диявола». Звісно, це чернетки, а тому обсяг можна визначити лише приблизно… Але таке враження, що аркушів[34] двадцять є.

– І багато це?

– Доволі товста книжка вийде.

– Гм-м-м… Ну що ж, сподіваюся, хоча б даси почитати?

– Не просто дам – автограф поставлю й подарую! – розплився у посмішці Спартак. – Я у вас три тижні лікувався. Отже, двадцять один день. Таким чином виходить, що за один день я встигав написати один авторський аркуш… Хоча це й чернетка, яка ще може перероблятися, це дуже хороший темп! От що таке Полтавщина. Миргород. Ах, до чого ж легко тут пишеться!.. Я розумію, чому на цій землі Гоголь народився.

– Ти дивись краще, не наскільки швидко пишеш, а що саме пишеться, – доволі стримано відповів Давлетов. – Ти би все ж на чортівню не налягав. Було б краще, якби ти про щось більш серйозне написав. Хоча б щось історичне, я не знаю…

– Подумаю, Едуарде Рустамовичу, подумаю над вашими словами, – пообіцяв молодий чоловік, трамбуючи списані зошити в сумку.

– І ще… Про війну поменше фантазуй. Війна, знаєш – це тобі не коврижки цукрові. Війна – це лячно. Тим паче така війна, яку ти собі понапридумував… Маю на увазі відродження СРСР та все інше.

– А це вже як вийде!

Спартак ледь застібнув «блискавку» на сумці й озирнувся на Давлетова:

– Але в будь-якому разі, «Лейтенант диявола» в чернетці готовий. І від своїх слів я не відступлюся: щойно вийде книжка – можете розраховувати на подарунок з автографом.

– Не кажи «гоп», доки не перескочиш, фантазере!

– Не фантазер зовсім, а фантаст, – виправив його молодий чоловік. – Я давно вже все вирішив. Отже, так і буде. Ось побачите.

1994

Прихід «червоного директора»

Будинок по вул. Леніна, № 16, Димер, 24 червня 1994 року

Ольга Матвіївна – сусідка з другого поверху, з квартири, розташованої просто над помешканням Шизодіда, стверджувала, що його звати Якимом Харитоновичем, хоча решта мешканців точно пам’ятали, що все навпаки – він саме Харитон Якимович. Окрім того, всі без винятку сходилися на його клінічному діагнозі: шизофренія. Щоправда, існував ще якийсь додаток до цього діагнозу: чи то «млява» шизофренія, чи «параноїдальна» – і про цей довісочок можна було сперечатися… Та оскільки «шизофренія» жодному сумніву не підлягала, місцеві бешкетники-хлоп’ята дали йому саме таке прізвисько – «Шизонутий дід», яке з часом утрусилося до більш простого та зрозумілого – «Шизодід».

Усе інше видавалося