Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

Частина друга 

І

Кримська війна відкрила Росії очі. Прорубане Петром Великим вікно тоді відчинилося, і нарешті освіта мимоволі сяйнула в темряві. Якби не Паризький трактат, кріпосництво, можливо, й досі не було б скасоване в Росії. На той час, тобто в 60-і роки, Італія та Угорщина боролися з Австрією, намагаючись визволитися. Гарібальді, Мадзіні та Кошут зробилися ідеалом для всіх свідомих патріотів.

Саме в ті роки з’явився на літературній арені саратовський гімназист Чернишевський. Він очолив журнал «Современник» і разом з Добролюбовим, Антоновичем, Некрасовим та іншими дошкульно критикував Росію. Заворушилася Росія, але просувалася вона вперед невпевнено й нерішуче, ніби людина, яка, щойно прокинувшись, ще не усвідомила, що ж відбувається довкола. Ніщо б не змусило її знову впасти у рабське животіння! Облишивши старий шлях і ступивши на новий, вона, як це, зазвичай, трапляється з усякими новаціями, не уникла деяких помилок: недаремно ж кажуть, що, «тільки обламавши терня, можна до троянд сягти».

Розбуджена Росія так рішуче одвернулася від старого, що більше не бачила, більше не вірила в те, що було в її минулому гарного й корисного; все їй видавалося хибним і водночас геть усе, що чекало в майбутньому, уявлялося чудовим.

Саме в ті часи з’явився нігілізм, помічений Тургенєвим. У минулому багато хто відкидав нігілізм, нігілісти самовіддано й безстрашно боролися з тим минулим, але, схильні до крайнощів, зовсім заплуталися в своєму запереченні.

Жінки, помітивши, що попереднє покоління матерів здебільшого не займалося ніякими справами й віддавало весь свій час тільки убранню та кокетуванню, почали боротьбу з таким способом життя, відмовилися від пишних шатів, підстриглися й дійшли крайньої межі в своїй зневазі до зовнішності. Деякі чоловіки перевершили й жінок: одні — за переконаннями, інші — через наслідування. Це не стосується геть усіх, але я кажу про більшість. Та хто ж візьметься гудити перлину тільки тому, що підробні коштовності трапляються частіше, ніж справжні?!

Робити щось на власний розсуд на той час було не зовсім безпечно, і якби Тургенєв, незважаючи на всю свою славу, вчасно не виїхав за кордон, — не відомо, що його чекало б у Росії.

У цей тяжкий і неспокійний час Чернишевський видав свою тоненьку критичну книжечку «Мистецтво для мистецтва чи мистецтво для життя?». Ця книжечка справила великий вплив на читачів. Одні облишили заняття музикою, інші відмовилися від живопису та скульптури. Письменники теж розділилися на два табори: одні, більшість, зовсім заперечували літературу як чисте мистецтво, інші — їх було значно менше — так заглибились у мистецтво, що нічого не визнавали в літературі, окрім солодких звуків та мелодій.

З російських поетів лише граф Олексій Толстой лишився осторонь обох партій і не вдався в крайнощі, як це сталося з іншими, і тому його осуджували представники обох таборів, і він і досі ще не дістав гідної оцінки.

Уся читаюча Росія сколихнулася, коли тих, хто заперечував мистецтво, очолили талановитий Писарєв і галасливий Зайцев. Саме в ті дні й народилася на білий світ неймовірна дурниця: «чоботи Антоновича кращі за Шекспіра»; то був час, коли дехто намагався знищити навіть Пушкіна.

Ось у який час грузинська молодь виховувалася в російських університетах. Лише в Петербурзі грузинів-студентів було понад тридцять. Саме на ті роки припадає народження грузинського студентства.

Упродовж цілого століття нам перепадали крихти з російського столу, і годі говорити про те, що й російський громадський рух разом з його нігілізмом теж перекинувся до нас незалежно від того, відповідав він нашим умовам чи ні.

Правильно зауважив Г. Церетелі: «Грузини часто пересолюють, ганяючись за модою». Справді, ми любимо в усьому передати куті меду, і в той період наслідування всьому російському, а заразом і нігілізмові, міцно у нас вкоренилося.

У колі грузинів-студентів опинивсь і я.

Упродовж свого довгого життя я часто виявляв безхарактерність у справах особистих, приватних, дріб’язкових, але ніколи не зраджував великих громадських справ.

І в літературі я міг би завоювати собі визначне ім’я, коли б погодився жити чужими думками. Та я не міг зрадити своїх переконань і зайняти проміжну позицію, як це зробив Толстой... Я не йшов за більшістю подібно до тих, хто пішов цим шляхом наслідування... Зайцев був для мене ніщо. Талановитого Писарєва, правда, цінував, але не все мені в ньому подобалось, не все в ньому сприймав. Водночас я зовсім не поділяв позиції протилежної партії, яка вважала, ніби література створена лише для солодких звуків і більше ні для чого. Зайнявши таку позицію поміж цими двома таборами, я обрав свій шлях і йшов уперед спокійно й сумирно. Ця обставина й призвела до того, що мої товариші поволі одійшли від мене.

Якось увечері до мене прийшли, щоб переговорити зі мною за дорученням товаришів, В. Ту—швілі, Г. Джав—швілі і М. Чо—швілі й переказали таке: «Ти ганьбиш нас своїми творами. Або кинь писати вірші, або ми порвемо з тобою».

І сьогодні нема в мене почуття ворожнечі й злостивості, тим більш не було їх замолоду, та докір товаришів, мов стріла, влучив мені в серце.

Товариський від природи, я прагнув дружби й приязних стосунків з людьми; ось чому мене дуже вразив неминучий розрив з товаришами. Я поринув у важкі роздуми. Довго душа моя знемагала під гнітом сумнівів, але якраз саме тоді надійшов лист від редактора журналу «Ціскарі». Ми не були знайомі особисто. Лист був такого змісту: «Брате Акакію Церетелі! Не будь імеретином, не гарячкуй і не ображайся на те, що я, надрукувавши твого чудового вірша «Тайний лист» без твоєї згоди, підписав його не двома літерами, які ні про що не кажуть, а повним твоїм іменем та прізвищем. Ось що було причиною цього: наш Платон, філософ, навчає Барятинського грузинської мови. Він показав твої вірші Барятинському, і вони йому дуже сподобались. Платон викликав мене до себе і, дізнавшись, хто ти і що ти, звелів надрукувати вірші з повним підписом. Що ж мені лишалося робити? Власне, чим зумовлена така імеретинська обережність?! Чому ти не підписуєш вірші своїм прізвищем? Вони дуже подобаються всім, особливо жінкам. Їх навіть співають. Сподіваюся, ти надсилатимеш мені їх і надалі й частіше. Твій Іване».

Сьогодні я сприйняв би такого листа зовсім інакше, але тоді поставився до нього з цілковитою довірою, і він справив на мене велике враження, тим паче що професор Д. Чубінашвілі, побачивши під віршами моє прізвище, яке я так ретельно приховував, запросив мене до себе і