Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо

Ти волієш таких, як Вілкінси, я добре про це знаю. У них мільйони, а я блазень, відщепенець. Але тепер усе зміниться, усе! Завтра я знову буду великим актором, а ти головною героїнею клоунади. Чхати мені, що ти гордуєш мною і що ти мене відіпхнула. Журналістам я скажу, що ти мені піддалася. Нас не бачив ніхто. Я скажу їм, що я хотів з тебе поглузувати, бо ти надто задираєш носа! Уяви собі, якого галасу нароблять, коли дізнаються, що то я автор анонімок, що то я поглумився з усіх, а ти попалася! Ціла Америка сміятиметься з тебе! Я вже бачу заголовки в газетах: "Добропорядна і висміяна письменниця!" "Ха-ха". Я повторюю тепер більш-менш те, що він мені тоді сказав. Але він сказав значно більше, вживаючи слова вульгарні. "Завтра я не вбиватиму себе. Завтра я починаю життя заново. Знаєш, хто мені дзвонив? Лодері! Великий Лодері. Говорив зі мною, як шовковий. А знаєш, що він сказав мені? Запропонував мені дворічний контракт для створення трупи, яку він сам фінансуватиме. Повна свобода дій! Я можу ангажувати, звільняти, усе залежатиме від мене! Ти такого не чекала, еге ж? Не уявляла, що твій зневажений Вейтон воскресне в такий спосіб, га? — Він заспокоївся трохи, спохмурнів і почав шукати чогось у кишені.— В ці останні дні наївся я страху,— мовив він далі.— Якби мій план не вдався, я вирішив убити себе. Дні минали, і ніхто мною не цікавився. Газети ледве згадували мене. Я був геть забутий. Пропащий, справді пропащий! Я нарихтував усе і був готовий померти. Я вмер би, як подоба акторові, граючи свою роль". Він був п'яний і белькотав, вимахуючи револьвером, який дістав з кишені. "Скільки разів я думав, що коли надійде ця хвилина,— тягнув він далі,— я притулю цівку револьвера до скроні і... кінець усьому!" Він приклав револьвер до скроні і сміявся сам до себе, п'яний, напівпритомний.

Марта Сомерсет умовкла і сьорбнула трохи коктейлю зі склянки, що стояла перед нею.

— Решту можете собі уявити,— мовила вона далі.— Це була мить, ґвалтовний імпульс, нестримний, як ураган. Якби я в [135] такій ситуації опинилася ще раз, я вчинила б так само. Усе, що було для мене важливе в житті, мало бути забруднене руками чоловіка, який мене ненавидить, бо я не кохала його: моє імення, моя репутація, моє становище письменниці — усе втоптано в болото через блазенську вигадку Вейтона. Я бачила вже заголовки газет, іронічні посмішки знайомих, зачинені двері приятельських домів, пропозиції бульварних видавців: "Чому б вам не написати своїх мемуарів?" І тоді... тієї самої миті, коли Вейтон приклав собі револьвер до скроні, я простягла руку й натиснула на гашетку. Це було так несподівано, що принесло успіх. Вейтон навіть не зойкнув, голова впала на кермо. Я вилізла з машини і втекла. Як ви можете здогадатися, вулиця була безлюдна, а запущений мотор заглушив звук пострілу. Хоча я була певна, що ніхто мене не побачить, я бігла як шалена аж до вілли Вілкінсів. Я добігла туди, засапана, о п'ятій ранку. Шаснула в спальню, не помічена ніким, і кинулася на ліжко. Я хотіла трохи заспокоїтися й отямитися.

Обличчя Марти Сомерсет було мокре від поту. У барі, де ми все ще сиділи, панувала задуха. Тут було повно гравців і букмекерів, які підраховували результати закладів, але Марту трясла нервова гарячка.

— Може б, ви ще чогось випили? — спитав ввічливо Джеллін.

Марта кивнула головою і попросила оранжаду.

— Я ще не скінчила,— шепнула вона,— я не злочинниця і сподіваюся, що ви мені вірите. Вчинене мною наповнило мене огидою і страхом. Я обмірковувала обставини, за яких вчинила злочин. Якщо я нічого не скажу, ніхто правди не викриє. Усі повірять у те, що Вейтон написав в анонімках. Якщо навіть проведуть прискіпливе слідство, слідів моєї присутності в автомобілі не знайде ніхто. Ніхто не бачив, як я входила і як виходила з дому. Не залишила ніде відбитків пальців, бо навіть у кімнаті не знімала рукавичок, весь час залишалася одягнена, в хутрі і в капелюшку. Як бачите, пане Джеллін, я призналася, бо хотіла так, а не тому, що боялася, що ви знайдете проти мене докази. Потім о шостій ви прийшли зі своїм сержантом. Я подумала, що як зумію добре зіграти свою роль, то буду поза підозрами, бо вам доведеться визнати, що тієї ночі, коли загинув Вейтон, я спала собі спокійно в моїй спальні. І, мабуть, зіграла цю роль непогано.— Марта посміхнулася журно.— Але потім я зрозуміла, що мені не перенести огиди, яку я почувала до самої себе. Знаю, що Вейтон не заслуговував навіть на тінь пошани, але знаю також, що вбивати його я не мала права. І рано чи пізно я б оддала себе в руки правосуддя. Я б уже не могла переносити безсоння і муки сумління.

Вона закінчила. Я відчував, хоча я битий жак, спазми у горлі. [136] Джеллін сидів блідий і знервований, ми знали вже все, але, дивлячись на нас, можна було припустити, що ми воліли б за краще, щоб правда була інша. Марта Сомерсет, незважаючи на все, поводилася гідно. її великі зелені очі, зволожені сльозою, викликали до себе пошану. З такою самою гідністю, з таким самим виразом на обличчі, мабуть, слухала вона мерзенну розповідь Вейтона тієї ночі, коли застрелила його. Нестримний імпульс, який штовхнув її помститися тому, хто хотів занапастити її честь, був цілком зрозумілий.

— Але...— сказав я. Джеллін урвав мене на півслові.

— Закон — це закон,— ствердив він.— Вам доведеться зазнати кари за вчинений злочин. Проте я можу дещо для вас зробити. Ідіть негайно до капітана Сандера і в усьому признайтеся, не згадуючи нічого про нашу розмову. Я ні про що не чув. Ви прийшли до капітана добровільно. Це вплине на зменшення строку. Можливо, вам дадуть лише десять років.

Я стурбовано глянув на мого приятеля, але не обізвався ані словом. Артур поштиво допомагав Марті Сомерсет надіти хутро і подав їй забуті рукавички.

— Бувайте здорові,— попрощалася вона з нами, кидаючи на Джелліна вдячний погляд.

Ми дивилися, як вона зникає в юрбі, прямуючи до виходу. Я хотів щось сказати про те, як Джеллін ризикує, поводячись так, але приятель випередив мене.

— Не говоріть мені нічого. Знаю, про що ви думаєте. Можемо ми піти до вас тепер?

Ми йшли, не обмінюючись ні словом, поки не посідали біля каміна в моїй вітальні.

— Хотів би я знати,— сказав тільки тепер Джеллін,— як ви відгадали, що злочин учинила Марта Сомерсет. Я ніяк не можу відповісти собі на це питання і не бачу логічного зв'язку між усім слідством і його кінцевим наслідком.

Здавалося, що Артурові говорити зараз про справу не дуже хочеться. Надто вже схвилювала його сцена, яка розігралася в барі на іподромі. Проте з притаманною йому ґречністю він пояснив за хвилю свій хід розумування.

— Я б ніколи нічого не викрив, якби Макх'ю не розповів мені цієї історії з телефоном, коли він, видаючи себе за Лодері, пообіцяв Вейтонові чудовий контракт. Тільки-но я довідався про це, я зразу все зрозумів. Зараз я вам це поясню. Що Вейтон збирався вкоротити собі віку, я був переконаний. Це було ясно відтоді, як мені вдалося відгадати, хто ж автор анонімок з погрозами. Але навіщо він тікав з дому о пів на третю ранку, цього я не знав. Якийсь привід мав існувати. Я шукав, але намарне. Гертруда Ееймар пояснила мені справу з позичкою [137] і виявила існування будиночка на Ферт-стріт. Я зміцнився в переконанні, що актор утік уночі, щоб зустрітися з якоюсь жінкою. Це переконання, сперте на логіці, проте було позбавлене практичних підстав. По-перше: той, хто телефонував і видав себе за Лодері, був чоловік; по-друге, усі жінки, замішані в історії Вейтона, мали неспростовне алібі. Отож, може, Вейтон спершу зустрівся з чоловіком, а потім уже з жінкою? Одначе це було малоймовірне. Робити візити посеред ночі з дому не виходять. Значить, убивцею мала бути жінка. Але при чому тоді дзвінок від чоловіка? І в чому полягала її вина? Вейтон хотів зникнути, я був цього певний, але мені треба було з'ясувати, чому він не убив себе, і якщо так, то через того, хто його вбив? Одне слово: ребус. Я вирішив діяти методом проб і помилок. Припустімо, що Вейтон утік з дому в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада, щоб податися до свого будиночка і там з кимось зустрітися. Побачимо, чи мені вдасться знайти для цього докази. Оскільки автомобіль Вейтона був знайдений недалеко від його дому, особа, яка з ним була, вернулася на таксі. Спробуймо це довести. Я звернувся до всіх таксомоторних закладів і перевірив путівки, шукаючи рейсу в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада в околицях Ферт-стріт. Нічого подібного я не знайшов. Можливо, жінка, з якою зустрівся Вейтон, мала власний автомобіль. Тоді я подумав, що автомобіль має, наприклад, Генрієта Бейм. Незважаючи на неспростовне алібі, вона могла щось знати. Я почав обмірковувати можливість спільництва Бейм і Френзена, але зрештою мусив визнати, що обоє вони невинні. Залишився Макх'ю... але він чоловік... і Марта Сомерсет... яку треба було виключити, оскільки я ствердив сам, що тієї ночі вона була у Вілкінсів. Або один з них був замішаний у вбивстві Вейтона, або актор справді вчинив самогубство. Іншої можливості не було, оскільки всі інші були тієї ночі вдома, в чому ми переконалися особисто. Я вирішив спробувати прямо допитати Макх'ю. Я був певен, що пряме обвинувачення його зламає. Тому я розмовляв з ним таким чином. Ось тоді я й довідався про щось, чого не підозрював і що було для мене повною несподіванкою, а саме, що дзвінок фальшивого Лодері містив пропозицію чудового контракту. Ви скажете, що я повинен був до цього додуматися. Але набагато легше було підозрювати щось значно складніше: що імення Лодері було умовним знаком між Вейтоном і його таємничим співрозмовником. Ви не думаєте? Зізнання Макх'ю повністю прояснило ситуацію. Вейтон хотів вчинити самогубство, але несподівана пропозиція фальшивого Лодері врятувала його. Тепер він міг жиги. Тепер він міг чогось добитися! Мабуть, він дав волю фантазії і вирішив скористатися цим становищем і здобути щось, чого йому б не вдалося здобути інакше. Але що саме? Він подумав [138] про Марту Сомерсет, цю жінку він кохав без взаємності, а ще більше ненавидів, знаючи, що вона гордувала ним. Але це були лише гіпотези. Жодних доказів я не мав. Більше того, я сам бачив Марту.