Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона захоплено говорила про комедію, яку саме пише і для якої їй потрібна моя порада. Герой п'єси — людина душевнохвора. Я відповів, що я до її послуг. У цей час я куточком ока позирав на Джеляіна — його наша розмова дуже зацікавила.
— Деякі психологічні методи цікавлять також і поліцію,— втрутився Артур, як тільки зумів уставити слово.— Наприклад, так званий непрямий допит, якого спеціалісти традиціоналісти не визнають.
— Непрямий допит?— спитав я.— Вперше такий вираз чую.
— Зараз вам поясню, що я маю на увазі,— сказав Джеллін, доливаючи до коктейлю Марти Сомерсет содову.— Ви знаєте, як відбуваються традиційні допити: низка словесних пасток, сказати по щирості, досить наївних, але в які допитуваний повинен рано чи пізно попастися. Проте трапляється, і це підтверджується досвідом, що ці пастки не спрацьовують, якщо ми маємо справу з людьми високого інтелекту... або з великими злочинцями. А знаєте чому? Для перших підступних питань не існує: найкращий захист у них їхній інтелект. Нам здається, що ми ставимо закандзюбисте питання, а вони в душі з нас сміються, бо ловлять на льоту, куди ми хилимо. Що ж до другої категорії, то справжні злочинці надто добре знають і передбачають, про що ми їх питатимемо. Закоренілість у злочині — це для них своєрідний панцир, і тому піймати їх на гачок вельми важко.— Джеллін з усмішкою подивився на Марту Сомерсет і прикурив їй сигарету, яку вона вийняла з сумочки. Потім вів далі:— На жаль, нам часто доводиться допитувати людей інтелігентних, і тоді в нас виникають труднощі, бо метод допиту прямого, закандзюбистих питань, жодних результатів не дає. Наприклад, я міг би зараз спитати пані Сомерсет, чому вона, виходячи з ванної кімнати, забуває гасити світло і закрутити кран. Тоді б ви побачили, що пані Сомерсет не попалася б у цю пастку.
Марта Сомерсет змінилася з обличчя.
— Не знаю, боятися мені чи тішитися,— сказала вона.— Якби тієї ночі, коли Вейтон убив себе, ви не бачили мене на власні очі і якби не доведений факт, що він учинив самогубство, я могла б думати, що ви обвинувачуєте мене в убивстві. [131]
Розділ тринадцятий
Розв'язання загадки
Голос Джелліна перемінився майже невпізнанно. Ніколи я не думав, що він може заговорити таким суворим і холодним тоном.
— Вейтон не вчинив самогубства. Після сварки в будинку на Ферт-стріт ви вбили його. Учинивши цей злочин, ви пішки повернулися на Муррей Фет і ввійшли в віллу тим самим чорним ходом, яким потім скористався я. Так, ніким не помічена, ви добралися до своєї спальні. Незабаром прибули туди з Метчі ми і, заставши вас удома, довго були переконані у вашій невинності. Оце і все.
Марта Сомерсет глянула пильно на Артура.
— А у вас є докази цього? — спитала вона. Джеллін помотав головою.
— Буду з вами щирий. Нема жодних. Але я міг би зібрати відбитки пальців у домі Вейтона і, мабуть, знайшов би докази, що ви там були. Комедія скінчилася, панно Сомерсет!
Письменниця випила за одним духом рештки коктейлю. Мушу визнати, що ця жінка була незвичайна. Зовсім не видно було, щоб слова Артура справили на неї якесь враження, ніби те, що сталося, було найзвичайнісінькою річчю.
Вона відставила келишок і подивилася на нас зажурено.
— Будьте за свідка, пане професор,— звернулася вона до мене.— Пан Джеллін правду сказав. Я признаюся в убивстві дванадцятого листопада Філіпа Вейтона. Це сталося о пів на п'яту ранку.
Я вже кілька хвилин був готовий почути щось у цьому дусі, але уявляв цю сцену зовсім не так. Я думав, що Джелліну доведеться обвинувачувати її з усією рішучістю, а панна Сомерсет уперто захищатиметься, а тим часом... Марта призналася в усьому без жодного тиску, з власної, невимушеної волі. Джеллін застосував зайвий раз непрямий допит, і він приніс свої плоди.
Артур не озвався ні словом, але з того, як він стежив за панною Сомерсет, можна було легко вгадати його радість.
Ми почули сигнал: коні вийшли на старт за Великий Приз. Панна Сомерсет протерла очі, ніби проганяючи образ, який уперто маячив перед нею.
— Я поставила велику суму на Пейган Росака. Ви проведете мене, щоб я могла побачити забіг? — спитала вона.— Потім я буду до ваших послуг. [132]
Я глянув на Джелліна, цікавий знати, як він поведеться. Артур устав і невимушено показав дорогу Марті. Я рушив за Ними, хоча стежити за перегонами мені не хотілося. Мені здавалося, що мій приятель надто ризикує.
Пейган Росак був чудовим трилітком. Тремтячи з холоду, він велично прогарцював за метр від нас, і ми могли бачити, іік грали його сильні, тугі м'язи. Марта, щоб запобігти будь-кому сюрпризу, стояла між нами, але це було не дуже зручно. Джеллін сказав мені так, щоб його могла чути Марта:
— Не бійтеся. Пані Сомерсет не втече і не вб'є себе.
Мені стало прикро, і я подумав, що мій приятель ще не знає, скільки сюрпризів криє в собі душа жінки.
На думку бувалих любителів скачок, саме цей забіг мав £тати вікопомним. Я перегонами не захоплююся і бачив тільки, як по доріжках мчать учвал більше десятка коней, тягнучи за £обою бігунки, на яких сиділи жокеї. Завивання юрби було глушливе. На половині траси Пейган Росак несподівано вихопився з купи бігунків і коней і одним махом випередив трьох суперників і перший перетнув фініш. Мені здалося, що я оглухну, так гучно галасували глядачі.
Прикриваючи Марту від натиску натовпу, ми вернулися в бар. Коли нарешті посідали за столик, ми зітхнули з полегкістю. Жодного сюрпризу не сталося.
— А тепер я вам розповім, як усе було,— сказала панна Сомерсет, звертаючись до Джелліна.— Я вам удячна за виявлену мені довіру.
Вона замовила орандаж і випила напій одним духом. Спрага і неприродно блискучі очі свідчили, що її мучила Гарячка.
— Опівночі я попрощалася з Вілкінсами. Цілий вечір ми грали в бридж. Я втомилася і зразу ж лягла. О пів на третю ночі мене розбудив телефон. Дзвонив Вейтон. Не знаю, хто йому дав номер телефону в моїй спальні. Він дзвонив уже втретє і завжди глупої ночі. Почувши його голос, я хотіла покласти трубку, але він сказав таке, що мене зупинило. "Марто, завтра я вже буду тільки трупом". Я згодилася вислухати його. Загроза смерті, яка уже шість днів висіла над його головою, зменшила образу, яку я почувала до нього відтоді, як він збирався одружитися зі мною, хоча був жонатий. Адже цей бідолаха, невідомо, власне, за що, мав бути вбитий наступного дня, точніше вже за кілька годин. Він повторив це мені кілька разів. Він казав, що йому залишилося небагато жити, що він, чув це, умре за кілька годин і що він не може відмовити собі радості побачитися зі мною востаннє. Щоб зустрітися зі мною, він важив життям, але йому це вдалося. Він в автомобілі недалеко від вілли Вілкінсів і дзвонить мені з бензоколонки. Він просив мене [133] спуститися на хвилю, хотів ще раз побачити мене перед смертю. — Марта посміхнулася журно.— Я завжди була наївна,— вела вона свою розповідь,— і його слова подіяли на мене. Я не думала, що Вейтон кохає мене аж так сильно, щоб важити життям. Коли він дав мені ці докази, я дуже зворушилася. Ніяких надій давати йому я не хотіла, а зібралася просто побалакати. Я вдяглася і, не помічена ніким, вийшла чорним ходом. Я сіла в автомобіль, і Філіп повіз мене до свого будиночка на Ферт-стріт. Я вагалася, заходити туди чи ні, а він сказав так: "Нічого, дарма. Навіть перспектива моєї смерті не вернула тобі віри в мене!" Ці слова завели мене в пастку.— Марта зробила паузу.— Спочатку Філіп поводився нормально,— вела вона далі.— Я спитала, чи є якісь підозри, про які він повинен сказати поліції, щоб відвести загрозу, яка висить над його головою, але він відповів заперечливо. Він признався, що для отухи багато п'є, і мені це здалося цілком природним. Я старалася його втішати, говорячи, що, може, дванадцятого листопада нічого не станеться, що анонімки це тільки дурний жарт якогось актора-суперника, але Філіп робився все понурішим і понурішим. Він твердив, що відчуває близьку смерть. Узяв мене за руку і почав цілувати. Я одразу випручала її. Я пояснила йому, що погодилася зустрітися, зворушена його трагічним становищем, але я не кохаю його і не кохатиму ніколи. Я просила, щоб він постарався це зрозуміти. Він нічого не хотів слухати. Вдаючись до сили, пробував цілувати мене. Я дозволити цього йому не могла. Ми боролися в цілковитій тиші, без жодного слова. Я виявилася сильнішою. Я займаюся спортом, а Вейтон уже не першої молодості і до того ж був ще й п'яний. Зрозумівши, що силою не візьме, він удався до хитрощів. Кинувся на канапу і почав плакати. Я казала йому все, що може жінка сказати в такій ситуації чоловікові. Мені було його жаль, і я щиро йому співчувала. Я намагалася його бодай трошки розрадити, але він тільки заперечливо мотав головою. Раптом він круто змінив свою поведінку. З овечки став вовком. Зареготався іронічно. "Ет, пусте!" — вигукнув він. Я була здивована цією зміною і зраділа, що можу вже піти. Ввійшла до ванної кімнати, щоб причепурити волосся... і ви розумієте, пане Джеллін, чому я забула закрутити кран і погасити світло... Ми вийшли з дому і сіли в машину. Ось тут і дійшло до останнього, трагічного епізоду. Філіп глянув мені в живі очі й почав глузувати з мене. "Моя непіддатлива дамуля!" В його словах лунала іронія і ненависть. Я злякалася. "Радієш, що тобі так гладенько минулося? О ні, моя ластівко! Завтра газети писатимуть тільки про нас, про наше побачення... Стривай, я зараз розповім тобі гарну історію". І він розповів мені все, про що ви вже знаєте. Це він писав собі ті листи з погрозами. Ідея спала йому в голову, коли він [134] подумав, що розголос, викликаний цією клоунадою, приверне до нього увагу якогось антрепренера, той запропонує йому контракт, і він знову буде на коні, як колись. "Але це ще не все,— вів він далі,— ти не знаєш, що я зовсім тебе не кохаю. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ненавиджу!" Він зупинив автомобіль, щоб сказати мені це все, його очі світилися страшною, непогамовною люттю. "Ненавиджу тебе так сильно, як сильно ти гордуєш мною. Ти ламаєш переді мною велику даму. Ти велика письменниця, а я пропащий актор. Ти жалієш мене, еге ж? Це тільки співчуття, еге ж? І навіть загроза смерті, яка висіла над моєю головою, не дозволила тобі знизитися до мене.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо», після закриття браузера.