Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

При вас триматиметься, а коли заспокоїться… буде час підшукати іншого квартиранта… Дуже вас прошу! Хочете, на коліна стану?

І вона й справді впала з глухим стуком на коліна, звівши молитовно очі й руки, і ті очі стали такі, як малюють у святої Магдалини.

— Та ви що? Встаньте! — перелякався він.

— Але ж не підете? Не покинете мене! Дуже прошу! — заломила ще раз руки.

Тоді в ньому знову розплющив очі звір. Але присмирив його владним порухом волі й проказав уже не рипливо, а нормальним голосом:

— Гаразд! Але поки триватиме дощ. Сядьте, бо хочу поставити вам кілька запитань.

Людмила схлипнула, звелася й сіла на стільця, блимнувши в його бік цілком упокорено. Така вона йому подобалася більше, тож у його ящурячих очах затліло задоволення. І він мимоволі прибрав позу героя над подоланою жертвою, розставивши ноги. Відтак спитав:

— Хто повісив на горищі петлю?

Людмила здригнулася, злякано зирнула на нього й мовила пошепки:

— Він! Аркадій Петрович!

— Навіщо?

— Щоб нас тероризувати. Каже, що повіситься, коли буде не по його… От і сьогодні: відібрав у матері ваші гроші, а вона віддала, бо пригрозив повіситися… Тому я до вас і прийшла — нелегко це мені… А коли в нього з’явилися під дощ гроші…

— То може бути зрив, незалежно від того, чи є я в домі, чи нема?

— Так, — тихо сказала Людмила. — Але коли ви тут, то може з дому зійти й переказитися на боці.

— А коли піду?

— То біситиметься тут. Ліпше хай з дому зійде!

— Як саме він біситься?

— Цього сказати не можу… Трохи бачили! Але то лиш для того, щоб ви звідси пішли.

— Чому не знімете тієї петлі?

— Бо не дозволяє, — злякано сказала Людмила.

— А чи не біситься він… через вас? — немилосердно прорік Іван, а немилосердним він міг бути.

Отут вона й заридала. Сльози віялом сипнули із затьмарених очей, а ридання глухо струснули груди.

— То що? — підігнав він.

— Цього… не можу сказати…

— Отже, біситься через вас, — сардонічно розтяг вуста Іван.

— Так, — хлипаючи, призналася вона. — Але він хоче… обох… А я краще… полізу в ту петлю… але такого… Ні!

І він уперше за час розмови її пожалів. Принаймні поводилася так щиро, що підозрілива його натура не подала жодного застережного сигналу. І він, сам не знаючи чому, різко ступнув до неї і притис її голову до себе — заридала дужче.

— Гаразд! — сказав, відступаючи на попереднє місце. — Залишусь у вас, поки йтиме цей клятий дощ! Але потім піду! Чуєте?

Вона ствердно хитнула головою. Звела очі, і вони знову зустрілися поглядами, навіть довше їх протримавши, ніж годилося.

— Дякую, — тепло сказала.

Відтак звелася й попрямувала до дверей: зсутулена, прималена, але, здається, втішена. І вже на виході повернулася до нього й проказала:

— А ви не такий!

— Який це не такий? — перепитав, майже скрикнувши.

— Не такий, як ті… до вас! — І натисла рукою на двері. Безшумно розчахнулися, й Людмила ступила у прочіл. Але це вже була інша дівчина — та, що давніше: поставна і звабна, ніби в цьому невеликому, а може, й великому змаганні із ним перемогла таки вона. Проте одного не могла бачити: за нею пильно, сховано, але з холодною, аж замерзлою увагою стежив Іванів звір.

14

І тільки тоді Василевський почув дощ. Зрештою, той лопотів проздовж усієї розмови, як і цілий день, зробивши паузу, коли хлопець їхав сюди, ніби це було навмисне вчинене силою, котра керує дощами й невідь-чому була зацікавлена, щоб Іван таки повернувсь у цей дім. Тепер же дощ радів, голосно і вряди-годи постукуючи об бляшані дашки підвіконь, кидав схожими на кулеметні чергами об скло. Десь недалеко шумливо зливалася вода й вихоплювалася із хлепкотом із ринв. А загалом усе покривав гогіткий пошум. Іван услухався в нього з нервовою увагою, бо дощ невідь-чому його тривожив, хоч загалом Василевський був задоволений із того, як повівся в цій сцені; одне тільки було (отой жаль і притиснення до себе голови дівчини), що його турбувало, бо то вже не його перемога, а її. За те себе покартав, але годі сказати, що це йому неприємно. І, попри свою однолінійність, не міг не подивуватися, що ті самі події, пояснені різними людьми, Аркадієм Пастухом і Людмилою, можуть трактуватися так супротилежно; тож тільки тепер, запізніло, в ньому запрацювали остережні пункти. І перед ним постав простий умовивід: те, що в цьому домі плетуться сіті, безперечно, але чи тільки Людмила або Аркадій Петрович їх плели? А може, обоє, може, додати й третю мереживницю — Таїсію Іванівну? Щодо жінок плів сітку (можливо, й дві) Аркадій Пастух, а ще одну — супроти нього, Івана; Людмила плела, здається, також дві: супроти Аркадія Петровича та знову-таки — проти нього. Таїсія Іванівна, можливо, не плела сітки супроти дочки, але підпомагала, однак супроти Аркадія Петровича — очевидно; може, трошки й супроти нього, Івана, якщо вірити версії, що квартиранти в цьому домі потрібні як громовідводи. Тож усі троє ставали одночасно й павуками, й мухами. А він? Те, що був мухою для всіх, безперечно, але чи не видозмінювався часом і сам у павука? Бо отой звір, що в ньому вряди-годи прокидався, і отой мисливський вогник — хіба то не ознаки павука? Отож, по-недоброму подумав Іван, розбираючись з одежі, нехай не думають, що вони розумніші й хитріші і що легко його пожеруть! "Нехай не думають!" — аж скрикнув він. Бо він не з тих, хто дозволяє класти собі пальця в рота. Загалом не назвав би себе лихим, але чіпати його не можна, бо тоді й у нього може статися вибух.

Стулив до тонких губи, шумко влігся, відтак натяг ковдру до підборіддя, заплющив очі й почав чекати появи статичної картинки, яка мала ознаменувати початковий сон, який ввів би його в сірий простір, сірий або й чорний, без жодних дій та істот чи їхніх тіней, принаймні це засвідчило б, що нічого особливого не відбулося.

Картинка виявилася пов’язаною з попередньою: з Афродітою та Гермесом. Власне, з Гермесом, який складав двохіпостасну істоту. Цього ж разу побачив андрогінів — двостатевих, цільних істот давньогрецьких мітів: чотири руки, чотири ноги і два обличчя. Саме через подвоєну силу зважилися вони виступити

супроти Зевса. Але той їх переміг і переділив кожного андрогіна навпіл: на одне обличчя, на дві руки та ноги. І ті половини відтоді шукають одне одного, тож статевий потяг — спроба з’єднати розділену колись Богом цілість. Але Зевс був мудріший за них, через що послав оману: щоб знаходили свої половини, але рідко коли співмірні собі. Отож і в цій Сфері, у яку випадково потрапив Іван Василевський (таки потрапив, мусив признати), Таїсія Іванівна бачить свою половину в Аркадієві Петровичу, Аркадій — у Людмилі, а Людмила, коли вірити версії Пастуха, — у квартирантах, яких присилає їх доля. І жоден тієї половини не знаходить, бо коли б знайшли, знову стали б істотами на два обличчя, чотири руки й чотири ноги. Відтак постали б на Бога, бо знову повірили б у власну надпотугу. А він, Іван? Чи шукає в цьому плетиві сіток власної половини? "Ні, ні і ще раз ні!" — заклявся Василевський. Він узагалі не шукає жодних половин, а коли б оженився, як звіщалося, то тільки з охоронницею його спокою. Бо ні проти кого не збирається воювати, а отже, завойовувати, його справдешня позиція — оборона. Адже його сни без видив і дійств, тобто уява його сіра й чорна, або ж її взагалі нема. Тож не розтискаючи щільно зціплених уст, рішуче ступив у морок, який миттю його й поглинув, а перед цим ще встиг вичавити слова:

— Ніяких пристрастей, ніякої колотнечі! Досить мені того було в дитинстві та юності!

А дощ за вікном продовжував лопотіти, ніби якась надто розгуляна істота почала танкá, але не могла зупинитися. Істота водяна й великотіла — розтрушується в гецах та гуцах на краплі, а коли опускається після великого стрибка, тоді й проходять по вікнах оті крап’яні кулеметні черги. Часом вона регоче — тоді й гоготить у ринвах чи у зливі. Часом чмакає, плюється або й струшується, як пес після купання, розсипаючи довкруги краплі. Часом ступає дорогами на тонких водяних ногах, щоб перевірити, чи досить калюж, а коли не досить, то видуває на наявних пухирі. Увіходить у сни і тривожить, однак не всіх, але Аркадія Петровича — найбільше. Він вирячує очі, які подобають на пухирі в калюжах, і ледве стримується, щоб не завити по-собачому. Але Пес, той персонаж драми, який алегорично читається як прообраз майбутнього Аркадія Петровича, забивсь у буду, а може, солодко спить, адже має буду полагоджену. Відтак Аркадій Петрович соромиться своєї слабкості.

(Це все мої, автора, фантазії, бо оповідач цієї історії Іван Василевський сіро і чорно пливав у небутті без снів і видив, як людина, якій фантазії не навдокучають.)

Отже, Аркадій Петрович соромився своєї слабкості, але йому треба було її, слабкість оту, кудись діти, і він витягує з-під подушки пляшку. Але та — порожня. Тоді гнівається і щосили гатить пляшкою об підлогу. Дзвін і розсипані скалки. Дзвін, як ґонґ, але останній не визначає завершення сцени. Дзвін — як відчай, бо Аркадієві Петровичу хочеться завити по-собачому. Але він добре знає, що, коли б це сталося, він переступив би межу. Але ще сподівається на ангела-рятівника. Однак добре відає, що той, кого вважає за справжнього рятівника, ніколи не прийде. Отож запалює світло й чекає імітатора-рятівника, а поки той прийде, ходить із кутка в куток, топчучи капцями скалки. Жахливо сухі й жорсткі, хоча за вікнами стільки води! І він ходить, гупаючи, ніби сподівається, що скалки таки проріжуть капці, — відчує нарешті милосердний біль. Бо ніхто до нього не йде, хоча добре відає: попрокидалися й зорять у чорні стелі вибульшками-очима. І це була правда щодо жінок дому, але неправда щодо Івана Василевського. Бо той перебував у колапсі. Тупо, глухо, важко, непробудно, без видив-снів — йому навіть не привиджувалося те, що завмерло у вибульшених очах жінок. І Аркадій Петрович, тупаючи по скалках, почав потрохи здаватися. Бо вже переконався, що ангел-охоронець таки не прийде, навіть про ангела-імітатора годі мріяти. Зупинився, прислухаючись, чи не чопають через вітальню капці. Дернув стільцем і відсунув до стіни стола — тісно йому було. А ще знав, що витворені ним звуки вночі надто лункі.

І капці зачопали: чоп, чоп! Його тіло здригнулося й скорчилося, а на обличчя лягла машкара Пса.

— Казишся, Аркадію? — в’яло й кволо проказав ангел-імітатор у широкій білій лахманині, що спускалася до п’ят і ледь-ледь фосфорувала в темряві чи, власне, в рідкому світлі, що западав сюди від вуличних ліхтарів.

— Тобі каждий раз пояснювать? — з недобрими нотками в голосі запитує Аркадій Пастух в образині Пса.

Тоді ангел-імітатор зітхає, ніби хоче випустити із себе якнайбільше повітря й перестати бути таким роздутло-круглим.

— Що це тут побив?

— Не твоє діло, — огризається Аркадій. — Роби, для чого прийшла!

Тоді ангел-імітатор ще раз важко зітхає, підходить до ліжка й лягає, підтягуючи під груди сорочку.

— Не так! — гостро скрикує Аркадій Пастух.

— Потуши свєт! — просить ангел-імітатор.

— Роби, шо сказано! — наказує оскал машкари.

Ангел-імітатор знову тяжко зітхає, спускає ноги на підлогу й лягає на розтерзані простирадла грудьми.

— Тепер правильно! — рипить собача машкара, і її власник починає приступати з прискоком, у ритмі, що його завдає дощ, до круглої драглистої сфери, розсіченої чорною ніччю.

(Цю сцену я лише частково придумав, вона стала на основі Людмилиної пізнішої (правда, делікатніше розказаної) історії, коли вона дещо оповіла про те, як відбувається черговий сказ в Аркадія Петровича, відтак сповістила: "Він тоді стає, як пес.