Джек Лондон - Любов до життя, Джек Лондон

Вона всім тілом налягла на бочку, але не змогла зрушити її з місця.

- Гансе! Швидше! Допоможи мені! - мляво гукнула вона.

Остання сила її доходила краю, а бочка не подавалася. Ганс поспішився до неї і вибив бочку з-під ніг Майкла Деніна.

Едіт повернулася спиною і затулила вуха пальцями. Тоді засміялася прикрим, хрипким, металевим сміхом. Ганс аж стенувся: ніщо так не вразило його в усій цій трагедії, як жінчин сміх.

Надійшло те, чого так боялася Едіт Нільсон. Але навіть тепер, в істериці, вона розуміла, що з нею діється, і раділа, що здолала витримати до останньої хвилини, що довела оправу до кінця. Зненацька вона поточилась і сперлася на Ганса.

- Одведи мене до хатини, Гансе,- насилу вимовила вона.- І дай мені відпочити… Тільки відпочити... відпочити...

І Ганс повів її, цілком безвладну, по снігу, підтримуючи за стан. А індіяни лишились, поважно спостерігаючи, як діє закон білої людини, той закон, що примушує винного танцювати в повітрі.

Ситка Чарлі смалив люльку й замислено розглядав на стіні ілюстрацію з «Поліційної газети». З півгодини він пильно видивлявся на неї, а я тим часом нишком стежив за ним. У голові йому зринали якісь думки, бозна-які, але напевне цікаві й варті уваги. Він нажився на світі, усякого набачився, до того ж опізнав на собі самому дивне диво: відійшов від власного народу і, наскільки це можливо індіянинові, навіть думати став як біла людина. Він сам казав, що прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони. Читати й писати він таки не навчився, але мову опанував знаменито. А ще більше вражало, як широко засвоїв він погляди білої людини, мірку її ставлення до різних речей.

Ми натрапили на цю порожню хатину по цілоденній тяжкій мандрівці. Собак нагодовано, начиння по вечері перемито, ми вже постелились і тепер утішалися найсолодшою хвилиною, що мандрівникові на Алясці випадає, правда, день у день, але тільки один раз, коли ніщо не відділяє втомленого тіла від постелі,- лишається хіба запалити на ніч люльку.

Хтось із попередніх нічліжників оздобив стіни в хатині ілюстраціями, видертими з часописів та газет, і вони привабили увагу Ситки Чарлі, скоро ми прибули сюди дві години тому. Він їх пильно вивчав, переходячи від одної до іншої та назад вертаючись, і я бачив, що чимось вони його пантеличили, викликали непевність.

- Ну, то що? - нарешті урвав я мовчанку.

Він вийняв з рота люльку і сказав просто:

- Я не розумію.

Тоді знов попахкав люлькою, знов її вийняв і кінцем цибуха показав на ілюстрацію з «Поліційної газети».

- Оцей малюнок. Що він має означати? Я не розумію.

Я й собі подивився на малюнок. Якийсь чоловік з перебільшено злочинницьким виразом на обличчі, драматично притиснувши правицю до серця, падав горілиць на землю, а другий, ніби янгол руйнації з обличчям Адоніса, 5 тримав у руці ще задимленого револьвера.

- Одна людина вбиває другу,- сказав я, сам спантеличений і відчуваючи, що не зумію докладніше розтлумачити малюнка.

- А за що? - запитав Ситка Чарлі.

- Не знаю,- признався я.

- Цей малюнок лише кінець,- мовив він,- тут немає початку.

- Це життя,- сказав я.

- Життя має початок,- зауважив Ситка.

Я помовчав хвильку, а він тим часом перевів погляд на репродукцію чиєїсь картини «Леда з лебедем». 6

- Цей малюнок,- сказав він,- не має початку. І не має кінця. Я не розумію малюнків.

- Подивись на цей,- мовив я, показуючи на третій малюнок.- Він щось означає. Що, на твою думку, тут зображено?

Він кілька хвилин розглядав малюнок.

- Дівчинка хвора,- сказав він нарешті.- Це лікар, що на неї дивиться. Вони не спали цілу ніч - бачиш, мало гасу в лампі, а за вікном світає. Якась тяжка хвороба. Може, дівчинка помре. Тим-то лікар дивиться так суворо. А це - мати. Це тяжка хвороба, бо мати впала головою на стіл і плаче.

- Звідки ти знаєш, що вона плаче? - перебив я його.- Обличчя ж її не видно. А може, вона спить?

Ситка Чарлі здивовано зиркнув на мене, тоді знов на малюнок. Знати було, що він свого враження ще не обгрунтував.

- Може, й спить,- погодився він, усе ще вдивляючись у малюнок.- Ні! Вона не спить. По плечах знати, що не спить. Я раз бачив, як жінка ридає і які тоді в неї плечі. Мати плаче. Це дуже тяжка хвороба.

- Ну ось ти й зрозумів малюнок! - промовив я.

Він похитав головою і спитався:

- А дівчинка - вона помре?

Тепер мені довелося помовчати.

- Вона помре? - перепитав він.- Ти ж маляр. То, певне, знаєш?

- Ні, не знаю,- признався я.

- Це не життя,- сказав він рішуче.- В житті дівчинка вмирає або видужує. Мусить щось статися в житті. А на малюнку не стається нічого. Ні, я не розумію малюнків.

Його, видимо, зачепило за живе. Він-бо так хотів розуміти все, що розуміють білі люди, а от малюнків не годен був утямити. Водночас я відчув у його тоні виклик. Мовляв, хай я доведу йому, що малюнки мають глузд. З другого боку, він мав надзвичайну уяву. Я давно вже помітив, що уявою своєю він охоплював геть усе. Він бачив життя, відчував та узагальнював його в образах, а проте не розумів образів, чужим оком сприйнятих і виявлених фарбами та лініями на полотні.

- Малюнки - це шматки життя,- сказав я.- Ми змальовуємо життя так, як його бачимо. Наприклад, ти, Чарлі, йдеш стежкою. Надворі ніч. Ти бачиш хатину. У вікні світиться. Ти на хвильку зазирнув у вікно, щось побачив і пішов собі далі своєю дорогою. Може, ти вгледів чоловіка, що писав листа. Ти побачив щось без початку й кінця. За ту хвильку нічого не сталося. А все ж то був шматок життя. Його потім можна згадати. Просто в пам’яті твоїй лишився малюнок. А вікно - рямці до того малюнка.

Я помітив у ньому