Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов

розповів, як дядько Сергій виловлював бандитів, оберігаючи спокій московських будинків, провулків та вулиць, як знешкодив злодюгу-вбивцю Карлушу. Як дядько Серьога радів нічним святковим салютам на честь визволення від фашистів усе нових і нових міст і земель.

Дядько Серьога йшов на чергування, насунувши на чоло червонозоряного кашкета з лакованим козирком. А якось повернувся з орденом Червоної Зірки. Ми зразу здогадалися: орден — за всіх урятованих від підлого Карлуші та інших бандюг. І тут же забули про подвиги сусіда: на ранок чиста міліцейська форма, як завжди, сохла на шворці, а ми звично ганяли на майданчику м’яча.

Коли я закінчив виступ, то й не підозрівав, які несподіванки трапляться невдовзі й що призведе до них звичайна лампочка.

Після виступу я шепнув голові, що поспішаю, і пішов за куліси. А за сценою — пітьма єгипетська: хтось вимкнув “чергову” копійчану лампочку. Підійнявся я обережно східцями, спробував знайти двері з табличкою “вихід” і не знайшов їх. Ступив у темряві кілька кроків і шелеснув кудись униз, в глухий, мертвий простір, ніби в нічну безодню. Устиг лише викинути вперед руку зі своїм вірним портфелем, з яким не розлучаюся ніколи.

…Опам’ятався я на лавочці в маленькому затишному дворі. З усіх боків зелений квадрат пообступали старовинні особняки. За особняками — сучасні будинки, й серед них — знайома пузата споруда з куполом. Та це ж клуб, де я щойно виступав!

Неподалік від лавочки — мій портфель. І все з нього витрусилося. Парасолька, папери, авторучка. Спробував підвестися, щоб зібрати речі, й повалився на лавку. Так… Ліва нога зовсім неслухняна — вивихнута або, навіть ще гірше, зламана.

— Боляче? — раптом пролунав поряд пискливий голос.

Я повернув голову й побачив дівчинку із списаним аркушем в руці.

— Дівчинко, — сказав я, — поклади папір у портфель.

— Зараз. А що таке “Іди-іди”? — Вона вчитувалась у мої карлючки.

— Це рукопис, — відповів я. — А рукописи не можна читати без дозволу автора. Йди гуляй.

А дівчинка не вгаває:

— Ви той самий письменник, який пропав з клубу? Адже вас шукають, ми були там…

— Раз шукають, значить, знайдуть, — заспокоїв я її. — А “Іди-іди” — це стародавня довоєнна іграшка…

— Довоєнна… — повторила пошепки моя співрозмовниця і затамувала на мить подих. — А яка?

Ні, голос у неї аж ніяк не пискливий, а приємний, лагідний.

Я обіперся спиною об тверду лаву, трохи підвівся, оглянувся.

Дивлюся: поряд з дівчам у червоній майці й відбілених сонцем і пральним порошком блакитних джинсах два хлопчаки — один нібито природжений спортсмен, засмаглий, з опуклою мускулатурою, а другий — довший і худіший — блідий, навіть ледь синюватий, з відстовбурченими вухами й шльоп-шльоп губами.

— Хто ви такі? — запитав я, поступово отямлюючись.

Виявилося, дівчинку звали Олесею, а її братів Киром і Вітром. Як я потім з’ясував, “Олеся” було ім’я справжнє, зафіксоване в метриці. Кир був названий від народження Кирилом, а Вітер — Вертером. Коли підріс і став розуміти, що й до чого, йому, певна річ, не дуже сподобалося це романтичне ім’я, І він оголосив себе Вітром; а брат і сестра за надзвичайних обставин, коли товариство потребувало вияву видатних здібностей старшого брата, величали його Вітрогоном.

— У нас є свій хворий, — сповістила Олеся, склавши всі мої речі у портфель. — Хочеш подивитися?

Я кивнув.

Олеся показала на зелений сміттєвий ящик, що стояв у кутку двора. Мабуть, даремно назвав я його сміттєвим. Ящик, певно, ніколи й не призначався для сміття. З першого погляду було видно, що це досить чистенький, рідкісного яскраво-зеленого кольору, давно забутий дорослими, якийсь радісний ящик.

При підтримці дітей я доскакав до нього на одній нозі, вхопився рукою за ріг ящика, відкинув кришку. І побачив щось руде, кошлате, воно важко дихало і було дбайливо накрите синьою шкільною курткою. Трохи підняв куртку, а під нею — зовсім хворий пес. Очі заплющені, шерсть збилася в ковтухи.

— Давно він тут? — запитав я.

— Три дні, — хором відповіли мої знайомі. — Ми чергуємо навперемінки.

— Нікуди не годиться. Треба його або додому, або в лікарню.

— Але ж додому… — Діти розгублено переглянулися.

— Все ясно. Несіть сюди пляшку з водою! Соску! І мій портфель! — звелів я.

За кілька хвилин з під’їзду великого будинку було доставлено пляшку з-під “Пепсі” з теплою водою і соскою. Я видобув із портфеля ліки й грудочку цукру. Розчинив цукор у воді, простягнув пляшку Олесі. Обережно дістав з ящика пса, притиснув до грудей. Розтулив пащу, сунув дві таблетки аспірину й услід за ними соску. Пес глухо загарчав, але за пальці не вкусив, прицмокнув.

Цієї миті я необачно ступив на хвору ногу й, охнувши, гепнувся разом із псом на землю.

Пес для мене вже не існував, світ виповнився болем. Я вже бачив “швидку”, яка поспішала крізь місто, щоб одвезти мене в Скліфософського. Я попрошусь не в новий шістнадцятиповерховий корпус, а в старий — біля Великої Колгоспної площі, бо я народився поряд із старим “Будинком милосердя” і знаю його напам’ять. Я лежатиму в палаті, де лежали поранені в боях з Наполеоном, з японцями, з німцями, з фашистами, а до них лікувалися відставні офіцери, нижні чини, старі священики й троє іноземців. Недаремно граф Шереметєв назвав свій дарунок Москві “Будинком для прочан”… Коли я почну видужувати, то обійду на милицях усі куточки великого лікарняного ансамблю, зайду у приміщення колишньої церкви, згадаю про чудову кріпосну актрису Парасковію Іванівну Ковальову, яка незадовго перед ранньою смертю стала графинею Шереметевою. їй і присвячено весь цей ансамбль милосердя.

Однак чому так довго не їде “швидка”? А втім, яка “швидка”?

…Я вже давно лежу в палаті, насолоджуючись її простором, спокоєм, незвичайною білістю,