Пол Андерсон - Кришталеві небеса, Пол Андерсон
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Побіля нього лежала купа слизької смердючої шкіри, плетениця шкіряних перетинок, довгаста голова з великим рогом і величезним закляклим оком. Здавалося, око зловісно стежить за ним, але то була ілюзія. Чудовисько було мертве.
Так, це був дракон — чудовисько, що про нього розповідають казкарі й співці балад, — величезний і страшний, хоч він і не ворушиться і хоч сонце, що опалювало скелі, перетворило його на купу смердючих решток…
Деодат де Гозон затремтів. Він уявив, що робило це чудовисько, уявив, на що міг би сподіватися рицар у двобої з ним. Воно було велике, воно було величезне — куди більше бика, і, лежачи на боку, сягало рицареві майже до пояса, а його кажанячий крила, що на них рицар посковзнувся, вкривали довкола землю, неначе рудий килим
Деодат звів голову і засміявся дико й щасливо. Він відчував полегшення: отже, все скінчено, ось тут, біля його ніг, лежить це чудовисько, це страховище. Навіть рукою не треба ворушити, все скінчено, — співала його душа.
Він витяг меча й відрізав бридку голову; це було трудно, вона була важка, та ще його тіпало, коли він доторкався до неї рукою в залізній рукавиці. Кинув голову в тінь, що падала від скелі, й, спотикаючись через рештки овечих скелетів, рушив до печери.
У печері було холодно, холодніше, ніж на дні виярка. Запах дракона був такий сильний, що цілком заглушав усі інші відчуття, — різко забивався в ніс, а звідти кудись у мозок. Рицареві пощастило втамувати другий напад нудоти. Раптом він зупинився, мов закам’янілий.
Знову на нього дивилось заклякле око, а під стіною печери темніло щось, неначе величезна бура тінь. Хвилини минали, й краплі холодного поту відмірювали час. Нічого. Тиша, цвіль і тінь. Нічого більше.
Потім він засміявся так голосно, що сам мало не оглух: тільки дурень боїться дохлятини, а це був ще один дохлий дракон — лежав тут і гнив, як і перший, щоправда, цей процес тут, у печері, зайшов не так далеко, як там, надворі, на пекучому сонці. Одначе рицар усе-таки заслонився щитом, коли підходив до падла, й швидко кольнув його списом. Вістря легко проткнуло гладеньку лускату шкіру — це було дивно і суперечило казкам про міцність драконової луски.
Він повільно витяг списа і, переступивши через розкидані кістки, вийшов з печери.
Перед входом він опустився на коліна і молився ревно й довго. Два дракони лежать тут мертві, й острів збавився від них — хіба це не нагорода для відважного рицаря, якщо ВІН переміг страх у своїх думках? Хіба жах, що сковує тіло й відбирає розум, не страшніший і не згубніший, ніж ці потворні дракони?
А він переміг свій страх, і йому по праву належить тепер ім’я переможця драконів, як і заступникові всіх відважних рицарів, святому Георгію, що вбивав драконів значно менших, ніж ці, — кожен у цьому може переконатись, кожен, хто бачив зображення святого.
Він повернувся на місце першої зустрічі з чудовиськом саме вчасно, щоб перешкодити обом собакам люто гризтися за великі шматки чорного драконового м’яса.
— Геть, негідні! — кричав він і бив їх.
Ніхто не має бажання збутися чудових англійських догів, а відомо, що м’ясо драконів так само отруйне, як і їхнє дихання.
Де Гозон перехрестився, настромив голову першого дракона на спис, поклав ратище на плече. Спис від ваги трохи прогнувся, але витримав; він хрипко затягнув першу строфу пісні на славу пресвятої діви й святого Іоанна, заступника ордену. Про те, що він порушив заборону Гросмейстера, Деодат навіть не подумав. Він переміг дракона — він сам у це повірив і почав у думках тішитися передчуттям захоплення і слави, що увінчає його ч молоду голову, коли він покладе свого страхітливого трофея перед суворим Віллановою.
Він спускався по освітленому сонцем схилові до темної межі тіні, що лягала тут від протилежного схилу. Світ був прекрасний, а сонце світило яскравіше, ніж раніш.
І тут у виярку прозвучав тремтливий акорд. Ні, це була не музика, лиш кілька звуків, вкрадливих і мелодійних, що зливалися докупи. Здавалося, звук лине з надр гори, пронизує повітря, скелі й море, сповнює цілий світ. Сонце потьмарилось.
Деодат випустив списа і затулив обома руками вуха, але це не допомагало, бо звук відбивався й посилювався в шоломі. Обидві собаки, мабуть, вили — він нічого не чув, він бачив, як вони конвульсивно хапають повітря… А потім звук урвався, як луснута нитка. Його змінила розмаїтість звуків, які він заглушив: шелест листя в лавровому гайку, дзюрчання струмка, крякання ворон і морський прибій за горою. Усе це мало не оглушило рицаря.
А перед ним, зовсім недалеко, з’явилась темна хмарка, округла й мінлива, — хмарка розтягувалася й ширилась, набухала й пульсувала повільними, лінивими рухами. Темнота відступала й змінювала форму, форма була непевна…
Раптом сонячні промені блиснули на зеленуватій лусці й безформному рогові, на довгому пташиному дзьобі з двома рядами дрібних, але дуже гострих зубів, на червонуватому блискучому оці… Так, перед Деодатом стояв третій дракон! Цього разу живий, величезний і страшний.
Довга голова крутилася на зміїній шиї, вона була важка й падала чудовиськові на лускаті груди, немічні задні ніжки не могли утримати ваги тіла, і воно спиралось на величезні шкірясті крила з трьома пазуристими пальцями на кінцях, які весь час стискались і розтискались. Здавалось, дракон приголомшений не менше, ніж рицар. Голова відчайдушно й марно ловила знайомі запахи, але не могла спіймати Дракон відчував рицаря. Жах, докори сумління за передчасний тріумф, тупий фаталізм — так, він зважився на святотатство через невтримну гордість, він знехтував забороною, й це його кара. Господь послав третього із слуг своїх, аби покарати грішника. Деодат схилив голову…
Тут дракон трохи звівся на крилах і незграбно стрибнув. Перші опам’яталися собаки. Побачивши, що їхньому господареві загрожує небезпека, вони кинулись на чудовисько, хапаючи його за задні лапи. Одному псові це пощастило, другий скочив прямо на червону морду ящура. “Клац-клац”, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталеві небеса, Пол Андерсон», після закриття браузера.