Наталія Іванівна Околітенко - Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко

І все одно не можу збагнути, як стається, що троянда— з її барвами й краплинами роси, з жуком-оленкою всередині, який ось щойно обірвав одну з тичинок, — перетворюється на цупкий плід і купу зів’ялих пелюсток, а день, сповнений плоті думок і відчуттів, стає спогадом, дражливим, немов річище висохлого джерела для того, хто хоче пити. Як може не бути того, що було напевне, як з небуття узятися тому, що буде? Не час летить, а ми йдемо крізь нього від весняної квітки до зимового, запорошеного снігом куща, і все, що було, що буде, існує так само, як і те, що є.

А хіба, ставши дорослими, ми не можемо заблукати в тому короткому відтинку часу, що називається життям? Такого ні в кого не траплялося? Звідки нам знати, що такого не траплялося? Ну так, чекаємо неймовірних вражень, дивних пригод… А що б насправді побачили, потрапивши назад на десять чи двадцять років? Ту ж саму вулицю, що її звикли бачити щодень, а вічна заклопотаність не дала б завважити, що цього ось газетного кіоска ще вчора не було, а коли б і завважили, коли б здивувалися, звідки він тут узявся, то пояснили б просто: привезли й поставили вночі.

Життя дорослої людини надто коротке. Навіть для того, щоб заблукати в часі на кілька хвилин, доки сполохане «Та що це я, не впізнаю своєї вулиці!» усе поверне на свої місця. Як добре, що в дитинстві людина ще не має такої чесноти, як здоровий глузд! І їй гуляється…

…Я кинула монетку в зацементований басейник, де з-пїд розлогого кореня крапотить вода. Я хочу повернутися сюди — в цю точку часу. В ці самі барви, і запахну І звуки, у дотик піднятого камінця, в колір плодів, оранжевих і жовтих, і невиразне відчуття «Це вже було».

У мить, коли хтозна-звідки на дорогу впаде горіх.

«Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…»

Біла мавпа безшумно вистрибувала в сутінках: блискавками мигтіли її довгі руки, метлявся й скручувався в петлі порослий ріденьким волоссям хвіст, палахкотіли червоним очі. Біла мавпа показувала язика, розтягувала в глумливій посмішці безгубий рот; її карикатурно-людське обличчя надималося й опадало, немов гумове. Біла мавпа зненацька ховалася Джільбертові за спину й робила там якісь божевільні маніпуляції.

На лівій скроні хлопця напружився й боляче запульсував нерв.

«Не думай про білу мавпу… Не думай про білу мавпу… Чуєш? Взагалі ні про що не думай…»

Ось де воно! Прилад, захований у циферблат електронного годинника, що лежав у його кишені, ледь чутно задзенькотів, коли хлопець наблизився до книжкової шафи. Відсунувши її, Джільберт оддер планку в задній стінці і, здригаючись від огиди, роздушив крихітний пластмасовий ґудзик, немов бридку комаху. Ага! Списуйте тепер попсовану апаратуру, а вона ж коштує недешево… Раптом відчув себе вкрай знесиленим і, навіть не глянувши на купу книжок, що посипалися на підлогу, як був — одягнений і в пилюці — впав на не прибрану з ночі постіль.

Спав напрочуд міцно: прокинувшись, довго роздивлявся пошарпані шпалери в спальні, облуплену стелю; людей запросити соромно. Та й не хочеться…

Колись він любовно опоряджував своє житло, добираючи недорогі й, оригінальні мебді,посуд, картини. Дитинно тішився, коли мав гроші, аби купити в антикварному магазині якусь вишукану річ, що так і просилася йому до рук, бо мала у кольорах та лініях щось невловимо споріднене, з його душею. Друзі високо цінували його смак, і він тим тішився.

Тепер Джільберт дивився на свою занедбану оселю з почуттям провини й гіркого жалю. Коли перестав доглядати її? Тоді, коли помітив, що й тут не може заховатися від Управління Гігієни Громадської Думки…

Так, саме з тих часів він став почуватися, немов шолудивий пес, якому ніде й ніколи не світитиме притулок. Спочатку пробував обдурити себе: тікаючи за місто, казав собі, що стеля його домівки — небо, а дерева — колони в пишному палаці, яким для нього є безмежний світ. Що то за щастя — чотири стіни!

Службу покинув. Брав у рюкзак спальний мішок, запас їжі й, сховавшись де-небудь у лісі, якомога далі від доріг, годинами обмірковував свій винахід, готуючись утілити його в метал і пластмасу. Коли стомлювався від нескінченних обрахунків, лягав горілиць на траву й дивився на хмари, доки засинав. Тішився приємними спогадами, мріями — жив собі як хотів, певний, що хоч тут ніхто не зазирне в його душу, як у замкову шпарину, криво всміхнувшись.

Ту посмішку на стандартному обличчі, яке нічого не виражало, крім утіхи від власної влади над людьми, Джільберт відчував майже фізично. Вона, коли вертався до міста, ну просто плавала над ним у повітрі, й зрештою він почав ловити себе на тому, що йому стає ніяково згадувати та мріяти, як ніяково було б ходити на людях без одягу. Він призвичаївся подумки наспівувати модні пісеньки, по кілька разів розповідати собі сюжети переглянутих кінокартин і прочитаних романів, та незабаром прийшло відчуття порожнечі, й воно виявилося найдошкульнішою з усіх бід, що його досі спіткали. Втомлювався сам від себе, як від дурного, а проте надмір балакучого співрозмовника…

Отоді й зрозумів просту істину: речі, хоч людина й нагромаджує їх усе своє життя, — ніщо в порівнянні з тим, що нам дано природою, як вода й повітря: вільною грою думки та уяви. Внутрішнім життям, що лишається незбагненним дивом, хоч його й пробують пояснити фізіологи. Але закута душа робить існування надто обтяжливим.

…Отож знищивши «спостерігача», Джільберт почав легко дихати у власному житлі. Незабаром прийшла й чиста радість бути самим собою — без системи шифрів, яку придумав, щоб ховати за ними цікаві ідеї, без нав’язливого нагадування: «Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…» За таке щастя варто було поборотися.

«На