Наталія Іванівна Околітенко - Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко

Спека. Від неї мені аж тісно на всипаній галькою дорозі, я звертаю на притінену стежечку й обтираю обличчя подолом плаття, що враз стає вологим.

Наді мною— прив’яле листя й довгасті, яскраво-жовті плодики, а поряд — точнісінько такі, лише оранжеві. Кілька хвилин я роздивляюся два дерева, вражена тим, що в них усе однакове — і гілки, і кора, і форма тих плодів, а колір — різний. Чому? Може, це не прості ягоди, а мертві й живі?

Я неодмінно маю скуштувати їх, і хай там хоч би що зі мною станеться. Шукаючи падалиці, перебираю кожну травинку, нишпорю поміж трикутними листочками плюща, що повили каміння, — ніде нічого! Що ж, доведеться видиратися нагору. Скинувши мештики, я хоробро ставлю ногу на мовби навмисне вигнутий коліном стовбур дерева, підтягуюся на руках. Напружуюсь. Та ну ж бо! Хлопці чудово вміють лазити куди завгодно, а я що — гірша?

Яскрава блакить засліплює мені очі, й шерхкий стовбур одразу вислизає з рук. У просвіті поміж гілками бачу дротяну сітку, обплетену безліччю величезних паничиків: всі вони повернуті в один бік і здригаються, в ритмі з вееелбю піснею, що, здавалося, лине з їхніх роздутих, немов маленькі вітрила, віночків.

Сітка дротяна, отже, тут мають жити люди. А де ж вони? Чому я досі нікого не зустріла — самі лише запахи, самі лише барви та звуки, повсякчас різні, ніби сюди якимсь вітром відносить усе, що вже почули людські вуха, побачили очі, понюхали носи; все те стрімко лине повз мене і линутиме завжди, хоч би й скільки я простояла на одному місці. Де ж люди? Де?

Нарешті! Назустріч мені повільно спускається жінка, їїм6бличчя дуже знайоме і навіть рідне… ні, це не моя мати, хоч і схожа, а хто? Хто? — щосили стараюся пригадати, й тут великий горіх падає переді мною на дорогу…

— Агов, дитинко! — гукає тітка Оксана, і раптом я усвідомлюю, що досі стою перед її ворітьми, що, може, нікуди й не відходила.

Я знаходжу очима підходящий камінець, аби розлущити горіх, що впав з чужого дерева, — горіх з чужого дерева по-особливому смачний, — беру в руки, і поверхня того камінця здається мені дуже м’якою, неначе вкритою оксамитом.

«Це вже було!» — проймає раптом гострий спогад. Вражена ним, я впускаю горіх у куряву й кажу до тітки Оксани, яка спостерігає за мною, виткнувшись з-за дротяного, повитого великими паничиками паркана:

— Яке безглуздя! Ну скільки тут висітиме табличка, що стороннім вхід заборонено? Та ж цей будинок-башту відреставрували не менше як сто років тому.

— Ні, — каже тітка. — Лише торік.

— Торік?

Я не приїздила сюди з часів свого раннього дитинства. Наша далека родичка, тітка Оксана, ніби й не змінилася, навіть волосся в неї не посивіло, й до мене ставиться так само — лагідно й насторожено водночас, мов трішечки мене боїться. Це приємно, але й обтяжливо. Законсервована в своєму наївному дівоцтві, вона здається мені подругою, але для неї я все одно дитина.

— Дивно. Можу поклястися, що бачила цей палац, коли була малою.

— Як то може бути? Коли була малою, тут лежали самі руїни, ще їх обнесли високим парканом… А нині збираються робити пансіонат, на осінь вже й завезуть перших відпочивальників від якогось московського заводу. Клопоту, шуму буде? А що? Воно й на краще. Мене беруть на кухню працювати.

Чомусь мені не хочеться продовжувати цю буденну розмову, і я рішуче кажу:

— Тітко, я трохи погуляю.

— Ой, лишенько! — полохається тітка. Повагавшись якусь мить, просить: — Тільки ж коли б не заблукати.

Я сміюсь і повертаю в бік відреставрованої— виявляється, недавно— казкового вигляду будівлі, пойнята бажанням будь-що проникнути на її територію. Знайшовши лаз у стінці дряпучих кущів, ретельно підбираю свій сарафанчик і з’їжджаю вниз по дрібних сипучих камінцях. Дістаю із сумочки п’ять копійок і кидаю в чотирикутний басейн, куди з-під вивернутого кореня старезного куща крапотить і крапотить вода. Нехай чиясь рука шасне по монетку, обпікшись холодом.

Ось і прив’яле від спеки листя двох однакових дерева Я шукаю в траві їхніх оранжевих та жовтих плодів і врешті скучивши, виходжу на дорогу. Повільно простую вниз: попереду — самотня постать. Білява семилітня дівчинка милується дивами, які вона встигла спізнати шк між двома окриками тітки Оксани. От зараз…

Спекотне марево огортає дівчинку, й вона якийсь час тріпотить у ньому, немов барвистий метелик: здається, що то від неї лягають на дорогу і котяться, нескінченно котяться пруги світла, та, коли я проводжу рукою по засліплених сонцем очах, дівчинки вже немає.

«Стомилася? — запитую я себе. — Коли здається, що ти вже бачила те, чого напевне бачити не могла, — це прикмета втоми. Стомилася… Ось відпочинеш, покупаєшся у морі, і все минеться».

Як просто… Як правильно й тверезо я вмію мислити! Але ж тверезі думки— це білі плями на поверхні пізнання, за ними — сама Таємниця, прикрита найнадійнішою з шапок-невидимок: звичкою. Та коли б зняти її хоча б із слова «гуляти»…

Що це таке? Як може дитина години, дні, тижні, місяці проводити на кількох квадратних метрах простору, не знудьговуючись одноманіттям?

Безмежні городи, таємничі озера й дикі пущі провалюються крізь маленькі грядки, копанки та приміське рідколісся нашої дорослості, безкраїй простір відходить у минуле разом з нескінченно довгими днями — що стоїть за всім цим? Що стоїть за безліччю пригод, які лишаються в пам’яті отим сліпучим, радісним і захоплюючим, що йому назва для всіх однакова — дитинство?

О, не кажіть мені про свіжість психіки, про незамуленість уяви… Не буду сперечатись, і все ж таки…

Хто може поручитися, що на тих кількох метрах простору дитина не блукає в нетрищах часу, в минулому й майбутньому, що ті її вигадки, від яких поблажливо відмахуються дорослі, — не відсвіт цілком реальних подій?

Так, я знаю, життя, відходячи в минуле, втрачає для нас свою матеріальність, я знаю, що «машина часу» не більш